Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

— Ні. А також жити в квартирі, відпочивати, просто жити… Здається, ви зустрічалися з моєю колишньою подружкою, — пауза не змогла приховати гіркоту в його голосі. — Але мені, мабуть, треба бути вдячним, бо якийсь час лікарі взагалі не йняли віри, що я виживу.

— Ви ненавидите це? Я про життя тут.

— Так.

— Чи є у вас можливість знов жити в Лондоні?

— У такому стані — ні.

— Але вам може покращати. Натан сказав, що в лікуванні цього виду травм наявний значний прогрес.

Вілл знов заплющив очі.

Я почекала, поправила його подушку й ковдру на грудях.

— Пробачте, — сказала я, сівши рівно, — якщо я ставлю забагато запитань. Хочете, щоб я пішла?

— Ні. Побудьте ще трошки. Побалакайте зі мною. — Він ковтнув. Його очі розплющилися знову й погляд зустрівся з моїм. Здавалося, він нестерпно втомився. — Скажіть мені щось хороше.

Якусь хвилю я вагалась, а потім відкинулася на подушки поруч із ним. Ми сиділи майже в темряві, спостерігаючи за сніжинками, що, на мить блимнувши, зникали в чорній ночі.

— Знаєте… Я колись про те саме прохала свого тата, — нарешті сказала я. — Та якщо я розповім вам, що він відказував, ви матимете мене за божевільну.

— Божевільнішу, ніж зараз?

— Коли мені снились страховиддя або було сумно чи страшно, він співав мені… — Я почала сміятися. — Ой… Я не можу…

— Кажіть далі.

— Він співав мені пісню про Мавпокрай.

— Що?

— Пісню про Мавпокрай. Раніше я думала, що всі її знають.

— Повірте мені, Кларк, — пробурмотів він, — я аніже´ не знаю про Мавпокрай.

Я глибоко вдихнула, заплющила очі й почала співати:

Народивсь я колись в Мавпокраї

І так сильно я прагну там жить, — ить, — ить, — ить.

Як на банджо старому заграю,

То ніхто на ногах не встоїть, — іть, — іть, — іть.

— Господи Ісусе!

Я ще раз вдихнула.

Але банджо моє поламалось.

Я його у майстерню носив, — ив, -ив, — ив.

Там сказали, що струни порвались.

Краще б я нове банджо купив, — ив, -ив, — ив.

Настала нетривала тиша.

— Ви божевільна. Уся ваша родина божевільна.

— Але це спрацювало.

— На Бога, ви жахливо співаєте. Сподіваюся, ваш тато робив це краще.

— Думаю, ви хотіли сказати: «Спасибі, міс Кларк, за спробу розважити мене».

— Припускаю, що з неї стільки ж пожитку, скільки й з психотерапевтичної допомоги, яку я дістав. Добре, Кларк, — промовив він, — розкажіть мені ще щось. Щось, де не потрібно співати.

Я трохи подумала.

— Гм… гаразд, добре… Ви помітили моє взуття цими днями?

— Важко не помітити.

— Ну от, моя мама каже, що мій нахил до незвичайного взуття виявився, ще коли мені було три роки. Вона купила мені пару блискучих яскраво-бірюзових гумових чобіт. На той час вони були досить незвичні. Діти тоді носили або зелені, або, можливо, червоні, якщо пощастило. І, як вона каже, з того дня, коли вона принесла чобітки додому, я відмовлялася знімати їх. Я спала в них, купалася, ходила все літо в садочок. Ті блискучі чобітки та джмелині колготки були моїм улюбленим вбранням.

— Джмелині колготки?

— У чорно-жовту смужку.

— Пречудово.

— Звучить трохи грубо.

— Але це правда. Це, напевне, огидно.

— Можливо, для вас це огидно, Вілле Трейнор, але в’явіть собі, не всі дівчата одягаються, просто щоб подобатися чоловікам.

— Дурниці.

— Ні, не дурниці.

— Хоч би що робили жінки, вони думають про чоловіків. Хоч би що робили люди, все заради сексу. Ви не читали «Червону королеву»?

— Я в’явлення не маю, про що ви. Однак можу запевнити вас, що, сидячи на ліжку й співаючи пісню «Мавпокрай», я не планувала знадити вас. А коли я мала три рочки, мені просто дуже подобалися смугасті ноги.

Я зрозуміла, що тривога, яка не відпускала мене весь день, поволі відступає з кожною заувагою Вілла. Я більше не відповідала за бідолашного квадриплегіка. Я просто сиділа поруч із надто саркастичним парубком, і ми балакали.

— То що ж сталося з тими чудовними блискучими гумовими чоботами?

— Мама мусила викинути їх. Я дістала жахливий грибок ніг.

— Весело.

— І колготки вона теж викинула.

— Чому?

— Я так ніколи й не дізналась. Проте це розбило мені серце. Більше мені не траплялися колготки, які б я так полюбила. Таких уже не виготовляють. А якщо й виготовляють, то не для дорослих жінок.

— Дивно це.

— Давайте, смійтеся. Невже ви ніколи не любили щось так сильно?

Тепер я ледве його бачила — кімнату оповила темрява. Я могла ввімкнути світло над головою, але щось мене зупинило. Майже одразу, збагнувши, що сказала, я пошкодувала про це.

— Любив, — сказав Вілл спокійно. — Я любив.

Ми ще трохи побалакали, й він заснув. Я лежала там, спостерігаючи, як він дихає. Мені було цікаво, що б він сказав, якби прокинувся й завважив, що я на нього дивлюся: на його відросле волосся, втомлені очі, рідку щетину на підборідді. Я не могла ворухнутися. Години стали сюрреалістичними, неначе я перебувала на острівку поза часом. Опріч нас, у будинку не було нікого, і я боялась покинути його самого.

Трохи по одинадцятій я постерегла, що він знову почав пітніти, а його дихання пришвидшилося. Я розбудила його й змусила прийняти ліки проти лихоманки. Він нічого не сказав, лише пробурмотів «дякую». Я змінила верхнє простирадло й поши´ванку, а потім, коли він нарешті знову заснув, лягла недалеко від нього, хоч сон мене зморив набагато пізніше.

Я прокинулася від того, що хтось промовляв моє ім’я. Я в класі, заснула за партою, а вчителька постукувала по дошці, знов і знов повторюючи моє ім’я. Я знала, що потрібно бути уважною, знала, що вчителька вважатиме цей сон актом диверсії, але не здужала підняти голову з парти.

— Луїзо.

— М-м-м.

— Луїзо!

Парта була страшенно м’яка. Я розтулила очі. Наді мною чулося виразне сичання:

— Луїзо…

Я була в ліжку. Я закліпала, зосередила погляд, а потім звела очі й побачила Каміллу Трейнор. На ній було тепле вовняне пальто й сумочка через плече.

— Луїзо.

Я різко сіла. Поруч зі мною, під ковдрою спав Вілл, його рот був трохи розтулений, а рука зігнута під прямим кутом. Крізь вікно пробивалися промені світла, натякаючи на холодний яскравий ранок.

— Е-е…

— Що ви робите?

Було відчуття, наче мене спіймали на чомусь жахливому. Я потерла обличчя, намагаючись зміркуватися. Чому я тут? Що їй сказати?

— Що ви робите у Вілловому ліжку?

— Вілл… — сказала я тихо. — Вілл погано почувався… Я просто подумала, що краще наглянути за ним.

— Що означає «погано почувався»?