Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

на велисипеді додому, подер собі костюма. Того ж вечора з крамниці Хігінботема він зателефонував кравцеві і замовив собі новий костюм. Потім проніс велосипед вузенькими сходами, що мов пожежна драбина, тулилися до задньої стіни будинку, і, коли відсунув ліжко на середину кімнати, побачив, що в його комірчині стане ще місця тільки на нього й велосипед.

У неділю він мав намір готуватися до іспитів, але нарис про ловлю перлів так захопив його, що він провів цілий день у гарячковій праці, відтворюючи ту красу й романтику, що буяла в ньому. Те, що й у цьому недільному номері «Оглядача» не було його нарису про шукачів скарбів, не зіпсувало йому настрою. Він витав так високо, що навіть не чув, як його двічі кликали їсти. Так і пішов, не покуштувавши недільного обіду, яким містер Хігінботем незмінно прикрашав свій стіл. Для містера Хігінботема такі обіди були доказом його життєвого успіху та процвітання, і він супроводив їх коротенькими заяложеними проповідями на тему американських звичаїв, які всякому, хто не боїться праці, дають змогу вийти в люди. І при цьому ніколи не забував нагадати, що сам він із крамарчука зробився власником крамниці.

У понеділок вранці Мартін, зітхнувши, глянув на незакінчених «Ловців перлів» і поїхав до Окленда в школу. Коли через кілька днів він пішов довідатися про результати іспитів, йому сказали, що він нічого не склав, крім граматики.

— Граматику ви опанували чудово, — сказав йому професор Гілтон, дивлячись на нього крізь великі окуляри, — але з інших предметів нічого не знаєте, абсолютно нічого. Що ж до історії Сполучених Штатів, то тут ваша безграмотність жахлива, — іншого слова не підбереш, — просто жахлива. Я порадив би вам…

Професор Гілтон замовк і глянув на Мартіна неприязно й байдуже, як на одну з своїх пробірок. Він викладав фізику в школі, мав велику родину, мізерну платню і певний запас знань, затовчених напам’ять.

— Так, сер, — покірно промовив Мартін, якому хотілося, щоб замість професора перед ним опинився його знайомий бібліотекар.

— Я порадив би вам ще років зо два повчитися у початковій школі. На все добре!

Мартін був не дуже пригнічений своїм провалом і здивувався, побачивши Рутин смуток, коли він розповів їй про пораду професора Гілтона. Її розчарування було таке явне, що йому теж стало жаль, але не стільки самого себе, як Рут.

— Бачите, я казала правду, — промовила вона. — Ви знаєте далеко більше, ніж учні, що вступають до середньої школи, а от іспитів не склали. Це тому, що знання у вас не послідовні й поверхові. Вам потрібна систематична освіта, а її можуть дати тільки досвідчені викладачі. Вам треба як слід підготуватися. Професор Гілтон має рацію, і я на вашому місці пішла б до вечірньої школи. Років за півтора ви б змогли пройти дворічний курс. Крім того, вдень ви мали б змогу писати, а якби це не давало заробітку, то могли б де-небудь служити.

«Але якщо вдень я буду працювати, а ввечері вчитися, то коли я зможу бачитися з вами?» — хотів сказати Мартін, однак стримався. Замість того відповів:

— Надто вже це було б по-дитячому — ходити до вечірньої школи. Я б то згодився й на таке, якби вірив, що це справді піде мені на користь. Але я не вірю. Все те, чого мене навчатимуть, я сам міг би опанувати швидше. То була б тільки страта часу, — тут він подумав про Рут і про своє прагнення здобути її,— а в мене його й так не вистачає. Ні, я не можу марнувати ані хвилини!

— Але ж до науки так багато треба, — вона ласкаво глянула на нього, і він у душі назвав себе тварюкою, що посмів їй суперечити. — 3 фізикою і хімією ви ніяк не впораєтесь без занять у лабораторії. Вивчаючи алгебру й геометрію, так само не дасте собі ради без керівника. Вам потрібні кваліфіковані педагоги, які добре опанували мистецтво передавати свої знання іншим.

Він хвилину помовчав, старанно обдумуючи, як відповісти, щоб не здалося це їй нескромним.

— Тільки, будь ласка, не подумайте, що я вихваляюся, — почав він. — У мене й на думці цього немає. Але я почуваю в себе природний нахил до навчання. Я можу вчитися сам. Мене тягне до науки, мов качку до води. Самі бачите, як мені далася граматика. А я ще багато чого навчився, ви навіть не уявляєте, як багато. І це ж я тільки беруся до діла. От почекайте, коли я почну працювати… — він спинився, не певний, чи правильно вимовляє слово «інтенсивно». — Адже ж я тільки починаю дошолопувати, що до чого.

— Що значить «дошолопувати»? — перебила вона його.

— Ну, розуміти, що до чого, — пояснив він.

— Це такий негарний вислів, — сказала Рут.

Тоді він вирішив висловитись інакше:

— Я тільки тепер починаю розуміти в собі напрям.

Вона пожаліла його й промовчала цей раз, і він мовив далі:

— Для мене наука — це наче штурманська рубка з морськими картами. Те саме відчуваю я і в бібліотеці. Вчителі повинні поступово познайомити учнів з усіма картами. Вони провідники, і тільки. їм нічого не треба брати з своєї голови. Вони нічого самі не вигадують, нічого не творять. їхнє діло знати всі карти і роз’яснити їх новакові, щоб він не збився з дороги. А я не зіб’юсь, у мене є чуття орієнтації. Я нюхом чую, де я… Знову щось не так?

— Не кажіть «нюхом чую».

— Маєте слушність, — сказав він вдячно. — Але про що це я? Ага, про морські карти. Є такий народ…

— Є такі люди, — поправила вона.

— Ага, є такі люди, яким потрібні проводирі, і таких найбільше. А я, мені здається, можу й сам собі дати раду. Я вже довгенько пробув серед карт, знаю, які мені потрібні, які береги хотів би дослідити. І коли вже візьмуся до цього, то сам досліджу їх далеко швидше. Ви знаєте, що швидкість флоту залежить від швидкості найтихоплавнішого судна. Отак само і з школою. Вчителі мусять пристосовуватись до своїх відсталих учнів, а я сам візьму куди більший розгін, ніж вони з цілим класом.

— «Хто йде один, той буде перший»[10],— процитувала вона.

«Але з вами я йшов би швидше!» — мало не вихопилось у нього. Перед його очима нараз розкинувся безмежний світ сонячних рівнин і зоряних просторів, якими він лине разом з нею, вона в його обіймах, і золоте її волосся має круг його обличчя. І в ту хвилину збагнув усе безсилля