Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зафод нетерпляче постукав по люку.
— Мабуть, буде краще, — сказав він, — якщо ми вдамося до послуг логарифмічної лінійки.
— Молодець! — похвалив комп’ютер. — Хто це сказав?
— Прошу тебе по-доброму, відчини люк, — озвався Зафод, насилу стримуючи гнів.
— Доки я не дізнаюсь, хто це сказав, не відчиню, — наполягав комп’ютер.
— О Боже, — прошепотів Форд, притулився до стіни й порахував до десяти.
Він боявся, що одного чудового дня розумні істоти зовсім розучаться рахувати. Тільки вміючи рахувати, люди можуть довести машинам свою незалежність.
— Зізнавайтесь, — суворо сказав Едді.
— Комп’ютере… — почав Зафод.
— Я чекаю, — перебив його Едді. — Якщо треба, я чекатиму цілий день.
— Комп’ютере, — повторив Зафод, який зрозумів, що логічними доказами машину не переконаєш, — якщо ти цієї ж миті не відчиниш цей люк, я візьму сокиру і перепрограмую нею твою пам’ять, затямив?
Едді, який не чекав такого повороту справи, замислився.
Форд продовжував рахувати вголос. Гіршої образи для комп’ютера не вигадаєш. Однаково, що підійти до людини і зашепотіти на вухо: «Ти такий-розтакий…»
Нарешті Едді опанував себе і сказав примирливо:
— Нам іще доведеться попрацювати над своєю поведінкою.
Люк відчинився.
В обличчя їм ударив порив крижаного вітру. Вони ступили на мертву поверхню Магратеї, вкриту товстим шаром пилу.
— Ви ще пожалкуєте, — прокричав Едді їм у спину й зачинив люк.
Через кілька хвилин він знову відчинив і зачинив люк, виконуючи зовсім несподівану команду.
РОЗДІЛ 20
П’ять постатей ішли рівниною без жодних ознак життя. Місцями вона була брудно-сірого кольору, місцями — брудно-коричневого і скидалась на пересохле болото, хоч без рослинності, зате густо засипане курявою. Віяв холодний вітер. На Зафода цей краєвид діяв гнітюче. Він замикав процесію і відстав від інших. Вітер обпік Артурові очі й вуха, груди болісно стискалися, вдихаючи розріджене повітря. Та ще дужче допікали думки.
— Фантастика, — сказав він, і його голос загримотів у вухах. Звук тут поширювався дуже погано.
— Справжня діра, — погодився Форд. — Набагато цікавіше порпатись у смітнику.
Він був страх який лютий. З усіх екзотичних недосліджених планет, де вирує життя, обрати цю! Та ще після п’ятнадцяти років заслання! Хоча б якийсь жалюгідний абориген. Форд зупинився, підняв грудку мерзлої землі. Під нею не було анічогісінько цікавого, заради чого варто було пхатися сюди з такої далини, подолавши відстань у кілька тисяч світлових років.
— Ти не розумієш, — стояв на своєму Артур, — та я ж уперше в житті ступив на землю іншої планети. Чужий, незвіданий світ… Жаль, що він виявився таким нудним.
Тріліан зіщулилась і засунула руки в кишені. Вона ладна була заприсягтися, що краєчком ока щойно помітила якийсь рух. Але коли озирнулась, позаду біліли лиш обриси їхнього «Золотого Серця». Усе було тихо. Із сусіднього пагорба махав рукою Зафод. Він видавався збудженим і щось гукав, але через вітер та розріджене повітря слів не можна було розчути.
У міру наближення пагорб набував правильних обрисів. Це був, власне, не пагорб, а кратер футів п’ятдесят у діаметрі. Довкола кратера лежали якісь червоні й чорні шматки. Форд зупинився й підняв один із них. На дотик він нагадував мокру гуму.
Жахнувшися, він збагнув, що тримав в руках свіже м’ясо кашалота.
На вершині кратера їх чекав Зафод.
— Погляньте, — він вказав у центр кратера, там лежали рештки кашалотового тіла.
Йому можна було лише позаздрити — він прожив надто коротке життя, щоб устигнути розчаруватися в ньому.
Настала тиша, яку порушувало лиш спазматичне дихання Тріліан.
— Сподіваюсь, ти не збираєшся його поховати? — запитав Артур і одразу ж пожалкував про свої слова.
— Ходімо, — сказав Зафод і став спускатися в кратер.
— Куди, вниз? — Тріліан аж засіпало від огиди.
— Еге ж, — кивнув Зафод, — ходімо, я вам дещо покажу.
— Нам і звідси чудово видно, — запротестувала Тріліан.
— Та ні, не решток кашалота, — пояснив Зафод. — Ходімо. Ніхто не рушив з місця.
— Та ходімо ж, — наполягав Зафод, — я знаю, як потрапити в неї.
— У НЕЇ? — жахнувся Артур.
— Звичайно! Всередину планети! Від удару падіння кашалота відчинився підземний хід. Я поведу вас туди, куди п’ять мільйонів років не ступала нога людини. Уперед, углиб Часу!
Марвін знову почав щось іронічно мугикати.
Зафод штурхонув його ногою, і він змовк.
Долаючи огиду, члени екіпажу «Золотого Серця» рушили за Зафодом. Проходячи повз рештки кашалота, який власне створив цей кратер, вони відверталися.
— Життя! — сумовито сказав Марвін. — Його можна або зневажати, або ненавидіти. Але любити — ніколи.
Вхід до підземелля, на щастя, починався саме в тому місці, куди впав кашалот. За завалом із кашалотових нутрощів проглядалось ціле плетиво підземних галерей і коридорів. Зафод почав був розбирати завал, але Марвін відсторонив його і став робити це набагато швидше. З чорноти війнули затхлі запахи. Навіть за допомогою ліхтарика мало що можна було розгледіти.
— За переказами, — сказав Зафод, — магратейці здебільшого жили під землею.
— Чому? — поцікавився Артур. — Може, поверхня була перенаселена чи надто забруднена?
— Не знаю, — відказав Зафод. — Може, під землею веселіше.
— Ти певен, що нам туди треба? — запитала Тріліан, вдивляючись у непроглядну темряву. — Один раз нам уже дали відкоша.
— Не хвилюйся, дівчинко. Усе живе населення цієї планети дорівнює нулю плюс нас четверо. Егей, землянине…
— Артур, — поправив Зафода Артур.
— Слухай-но, ти з роботом лишаєшся чергувати біля входу. Домовились?
— Та що ж нам тут оберігати? Адже ти сам щойно сказав, що, крім нас, тут немає ані душі.
— Звичайно! Просто для безпеки, Артуре!
— Твоєї чи моєї?
— Чудово, отже домовились. Тож бувай, нам час іти.
І Зафод пропхнувся у дірку. За ним рушили Тріліан і Форд.
— Сподіваюся, що нічого хорошого ви там не побачите, — сказав Артур.
— Аніскілечки не сумніваюсь, — запевнив його Марвін.
Вони лишились удвох. Артур нервово ходив узад і вперед, аж доки збагнув, що могила кашалота не найкраще місце для прогулянок.
Марвін дивився на нього сумним поглядом, а потім вимкнувся.
Зафод простував коридором. Він страшенно хвилювався й намагався приховати це, прискорюючи ходу. Промінь ліхтарика ковзав по стінах, обкладених темною, холодною на дотик плиткою. Повітря було задушливе, мов у склепі.
— Я ж казав, що планета зовсім безлюдна, — сказав він, переступаючи через купи сміття.
Тунель нагадав Тріліан лондонську підземку, хоч, звичайно, підземка інколи прибиралася.
Через рівні проміжки на стінах виникали зображення простих геометричних фігур з яскравої мозаїки. Тріліан затрималась на мить, щоб роздивитись одну з них. Нічого не розібравши, вона гукнула Зафода.
— Як ти гадаєш,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автостопом — по Галактиці», після закриття браузера.