Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

П'єтро Бокко привітно глянув на нього і підбадьорливо сказав:

— Ну, яку новину привіз? Кажи швидше! — Поклавши на долоню цехіна, він, ніби бавлячись, почав підкидати його в повітря.

— Товар доставлено в призначене місце, пане, — мовив кривоногий.

— Добре, друже мій. Така новина варта цехіна.

Він кинув кривоногому монету. Той спіймав її на льоту і нерішуче стиснув у долоні. Адже треба було переказати ще одну річ, яка навряд чи завдасть радості месеру Бокко.

— Тут ще одне… Капітан Матео велів передати… — забелькотів кривоногий.

П'єтро Бокко здивовано підвів голову.

— Яка там ще новина? — нетерпляче спитав він. — Швидше, в мене обмаль часу.

— Загинув один чоловік, його змило за борт, — видавив з себе Ернесто.

П'єтро Бокко невдоволено звів брови. Йому здавалося, що контрабандисти хочуть вирвати в нього додаткову оплату. Але водночас він відчув полегшення.

— Це ваша справа. Так і скажи капітанові! Я не можу піклуватися за вашу команду!

— Слуга, якого ви послали, пане… упав за борт…

Минуло кілька секунд, перш ніж П'єтро Бокко збагнув усю значимість цієї новини. Виходить, одним ударом він убив двох зайців. Тисяча дукатів і загибель небажаного слуги, якому він уже давно не йняв віри! Байдуже, чи зроблено це чесним чи нечесним шляхом.

— Он воно що! — мовив він, намагаючись надати своєму голосові гнівної інтонації. — Погану ви мені зробили послугу! Він загинув?

— Був сильний вітер, коли він упав за борт, — сказав кривоногий, знизуючи плечима. — Більше ми його не бачили…

— Гаразд, іди!

Тільки-но кривоногий зник за дверима, як до кабінету без стуку вбіг схвильований Марко.

— Вибачте, дядьку, — квапливо заговорив він, — що трапилось з Паоло? Він і досі не повернувся. Я чекаю його з самого ранку.

— Ти дуже схвильований, — мовив П'єтро Бокко вкрадливим голосом, — і тільки тому я пробачаю тобі, що ти вбіг без дозволу і заважаєш мені працювати. Ти бачиш, я дуже засмучений новиною, котру мені тільки-но повідомили…

Марко побачив майже перед своїм носом довгасте обличчя з красивим чолом і жагучими очима і одразу ж згадав застережливі слова Паоло: «Пане, бережіться месера П'єтро Бокко! Я не можу сказати нічого певного, але…»

— Твій вірний Паоло втонув цієї ночі під час виконання своїх службових обов'язків. Будь мужнім, сину мій!

— Ні! Ні! Це неправда! — крикнув Марко.

П'єтро Бокко, відхилившись назад, на мить втратив самовладання.

— Ти хочеш звинуватити мене в брехні? — загрозливо мовив він.

Обличчя Марко стало блідим, як холодний мармур. Рішуча, нестримна лють охопила його.

— Ви брешете! — вигукнув він, судорожно стискуючи кулаки. Здавалось, ще мить і він кинеться на дядька.

— Ти заслуговуєш ляпаса! — прошипів П'єтро Бокко.

Гнів Марко раптово згас, як вогонь, засипаний мокрою землею. «Що скаже Джіаніна? — подумав він. — А Джованні?» йому навіть важко було уявити своє життя без Паоло, який завжди так піклувався про нього. Ще вчора ввечері Марко вирішив відкрити йому свої таємні плани і прохати в нього допомоги.

— Нащо я відпустив його? — ледь чутно мовив він.

Наче здалеку, до нього донісся холодний дядьків голос:

— Можна з тобою, нарешті, говорити по-діловому? Прошу тебе, згадай, що йдеться всього-на-всього про слугу!.. Я забуду твою нечемну поведінку. Але зараз ти повинен іти додому. Я наказую тобі!

Марко не промовив жодного слова. Він мовчки повернувся і вийшов з дядькового кабінету.

У МАЙСТЕРНІ БЕНЕДЕТТО

Джованні з самого ранку працював у майстра Бенедетто.

йшлося до обіду, коли якась велика грузова барка з дивно пофарбованими вітрилами з'явилася перед маленьким володінням корабельника. На ясному тлі лагуни вона вирізнялася, немов велетенська тінь, і від того здавалась похмурою, загрозливою. Джованні випростався і, наставивши долоню над очима, глянув на блискучу гладінь. Чим ближче барка підходила до берега, тим виразніше бачив хлопець, що вона пофарбована в чорний колір. Він кинувся до майстра Бенедетто.

— До нас причалює барка з червоними вітрилами! — схвильовано сказав він.

На щоглі барки опустились вітрила. Залунали вигуки. Барка пришвартувалася до причалу, у воду впав якір. Якийсь кремезний чоловік хутко збіг по трапу на берег.

— Це ти, Матео! — вигукнув Бенедетто. — Чого в тебе такий вигляд?

Капітан Матео блимнув на нього одним оком — друге запливло кривавим синцем.

— Трапилась невеличка біда, Бенедетто, — зніяковіло озвався він. — Не варт про неї говорити. Барка теж трішки зазнала лиха. Ви мені підремонтуєте її.

— Ха-ха-ха! — на все горло зареготав Бенедетто. — Ну й коники ти викидаєш. Вибач, але коли я бачу тебе у такому вигляді та ще й твою барку… Ха-ха-ха! Ти схожий на циклопа! А барка — немов труна з вітрилами! її просто не впізнати. Що це ти знову накоїв? Капітан Матео підняв забинтовану руку.

— Вгамуйся, Бенедетто. Ти ж знаєш, що я не люблю багато шуму…

Але Бенедетто, все ще сміючись, тільки одмахнувся.

— Гаразд, Матео… Філіберто, Джуліо! — покликав він своїх підмайстрів. — Сходіть на борт і подивіться, що там треба полагодити. Швидше! Швидше, ледарі!

— Я привіз з собою діжечку доброго винця! — пошепки сказав Матео.

Обличчя Бенедетто осяяла радісна усмішка, але одразу ж він стурбовано хитнув головою.

— А як ми його перенесемо на берег, щоб не побачила моя стара?

Тепер уже зареготав Матео, — гучно, розкотисто.

— Як-небудь зробимо, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Можеш покластися на мене.

Джованні, стоячи на деякій відстані, стежив за їхньою розмовою і за їхніми жестами. Раптом, на свій подив, він побачив, що капітан і майстер зникли в складі. Власник чорної барки був, мабуть, у добрих стосунках з Бенедетто.

Друзі, які товаришували ще з молодих років, взялися до вина. За ним прийшли й спогади. Після останнього кухля добродушні очі майстра Бенедетто підозріло заблищали. Однак голови його вино не затуманило.

— Мабуть, той, хто тебе отак розмалював, був дужий хлопець! — мовив він.

Капітан Матео задумливо глянув на верстат.

— Жаль мені його. Не можу збагнути — чому, але він мені сподобався з першого ж погляду…

— Тобі сподобався? — недовірливо спитав Бенедетто.

Однак Матео не мав більше бажання говорити про нічну подію. Згадка про неї викликала в нього сум і незадоволення.

— Ти вже все випив? — похмуро спитав він. Бенедетто сумно перевернув свого кухля.

Крізь щілини в стінах пробивалися сонячні промені, і по тих золотих доріжках пливли порошинки.

— Кривоногий! Ходи-но сюди! — пролунав гучний голос Матео.

— Джованні! Джованні! — закричав і собі майстер Бенедетто.

Капітан пошепки дав