Читати книгу - "Орієнталізм"

не оцінювати речі або як цілком нові, або як цілком відомі; виникає нова проміжна категорія, категорія, яка дозволяє нам бачити нові речі, що їх ми бачимо вперше, як варіанти речей, відомих нам раніше. За своєю суттю, така категорія — то не так спосіб одержання нової інформації, як метод, що дає змогу контролювати те, що уявляється загрозою для якогось усталеного погляду на речі. Якщо розум раптово опиняється перед тим, що він сприймає як радикально нову форму життя — таким видавався Європі в ранні середні віки іслам, — реакція в цілому буде консервативною й захисною. Іслам оцінюється як облудна нова версія якогось попереднього досвіду, в даному випадку — християнства. В такий спосіб погроза приглушується, перед нами знову знайомі цінності, й у кінці розум поменшує тиск на себе, пристосовуючись до нових речей і сприймаючи їх або як «первісні», або як «повторені». Внаслідок цього ісламові «дають раду»: його новизна та його незбагненність беруться під контроль, так що тепер проводяться досить нюансові розрізнення, які були б неможливі, якби початкова новизна ісламу залишилася неторканою. Таким чином, Схід, у широкому розумінні, весь час коливається в полі зору Заходу: від зневажливого ставлення до того, що видається в ньому знайомим, до моторошного захвату — або й жаху — перед його новизною.

Але до ісламу європейці мусили ставитися радше з пошаною, хоча почуття жаху переважало. Після смерті Магомета в 632 р. мілітарна, а згодом і культурна та релігійна, гегемонія ісламу зросла неймовірно. Спочатку Персія, Сирія та Єгипет, потім Туреччина, потім Північна Африка впали під натиском мусульманських армій; у {83} восьмому та дев’ятому сторіччях були підкорені Іспанія, Сицилія, частина території Франції. В тринадцятому й чотирнадцятому сторіччях іслам правив навіть уже в таких далеких країнах, як Індія, Індонезія та Китай. На цей потужний натиск Європа мало чим могла відповісти — хіба що страхом та почуттям, схожим на різновид жаского благоговіння. Християнські автори, які були свідками ісламських завоювань, мало цікавилися вченістю, високою культурою, а нерідко й пишнотою мусульман, чий наступ, за словами Ґіббона, «збігся в часі з найтемнішою і найледачішою епохою в анналах Європи». (Але з почуттям певного задоволення він додавав: «Та коли зросла сукупність знань на Заході, орієнтальна вченість, як здається, зачахла й занепала» 34.) Типовим відчуттям християн, які спостерігали навалу східних армій, було приблизно таке: «Вони скидалися на бджолині рої, але рука їхня була важкою... вони все пустошили». Так, наприклад, писав Еркемберт, священнослужитель із Монте-Кассіно, в одинадцятому сторіччі 35.

Недарма іслам став символізувати терор, спустошення, демонічні сили, орди ненависних варварів. Для Європи іслам був травмою, яка не загоювалася дуже довго. Аж до кінця сімнадцятого сторіччя «оттоманська загроза» нависала над Європою; становлячи постійну небезпеку для християнської цивілізації, і з плином часу європейська цивілізація інкорпорувала цю загрозу та ЇЇ знання, визначні постаті, чесноти й пороки, все це згодом ніби вплелося в тканину європейського життя. Так, у ренесансній Англії, як розповідає нам Семюел Чу в своєму класичному трактаті «Півмісяць і троянда», «людина пересічної освіти та посереднього інтелекту» знала як свої п’ять пальців і могла бачити на лондонській сцені досить-таки чимало деталізованих подій з історії оттоманського ісламу та його походів на християнську Європу 36. Тут істотно відзначити, що подальше уявлення про іслам, про те, що від нього залишилося, неминуче стало такою собі зменшеною версією тих потужних і небезпечних сил, які він символізував для Європи. Як образ сарацинів у Вальтера Скотта, створений Європою образ мусульман, оттоманських турків або арабів завжди служив меті здійснювати контроль над грізним Сходом, і до певної міри те саме можна твердити про методи сучасних {84} учених-орієнталістів, чиїм предметом дослідження є не так сам Схід, як Схід, доступний для зрозуміння західної читацької публіки, а тому й менш для неї страшний.

Немає нічого занадто суперечливого чи вартого осуду в такому одомашненні екзотичного; безперечно, що подібні процеси відбуваються між усіма культурами й між усіма людьми. Для мене важливо, проте, наголосити на тій істині, що кожен орієнталіст, як і кожен житель європейського Заходу, котрий думав про Схід або мав із ним якісь контакти, здійснював цей різновид розумової операції. Але ще важливіше при цьому зазначити, що подібна операція неминуче призводить до збіднення словника та системи образів. Сприйняття ісламу на Заході дає переконливий приклад такого збіднення, як про те свідчить глибоке дослідження Норманна Даніеля. Одне з обмежень, через яке не змогли переступити християнські мислителі, що намагалися зрозуміти іслам, мало характер аналогії; оскільки Христос — це основа християнської віри, припускалося — і цілком хибно — що Магомет для ісламу — це те саме, що Христос для християнства. Звідси досить-таки полемічна назва «магометанство», яку дають ісламові, а отже, й автоматичний епітет «самозванець», прикладений до Магомета 37. Саме з таких та з багатьох інших хибних концепцій «утворилося коло, яке ніколи не було розірване уявною екстеріоризацією... Християнська концепція ісламу була інтеґральною й самодостатньою» 38. Іслам перетворився на образ, — цей термін належить Даніелові, але мені здається, що він має найбезпосередніший стосунок до орієнталізму взагалі, — функцією якого було не так представляти іслам сам по собі, як представляти його для середньовічного християнства.

«Непохитна тенденція нехтувати те, що означає Коран, або те, як мусульмани уявляють собі значення Корану, або те, що думають мусульмани і як вони поводяться за тих або тих обставин, з фатальною неминучістю призвела до того, що вчення Корану, як і інші аспекти ісламу, були подані у формі, яка мала видатися переконливою для християн; а мірою того як відстань між авторами та читачами й ісламським кордоном зростала, все більш і більш екстраваґантні форми здобували шанс бути прийнятими. Європейці з великою нехіттю і почуттям {85} спротиву приймали на віру те, що самі мусульмани говорили про свою віру. Існувала християнська картина, деталі якої (навіть під тиском фактів) майже не відкидалися, а її загальні контури так і не зазнали жодних змін. Були різні відтінки, але всі вони вкладалися в одну схему. Всі поправки, які робилися в інтересах наближення до точності, мали на меті лише захистити доктрину, яка, в кінцевому підсумку, була визнана вразливою, були спробами підперти розхитану споруду. Християнське уявлення являло собою конструкцію, яку не можна було ламати, навіть перебудовувати її нікому не дозволялося» 39.

Ця риґористична християнська картина ісламу інтенсифікувалася в безліч способів, включивши в себе — протягом середніх віків та в ранні роки доби Відродження