Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2"

Найкращеє слово!

Ти зрадієш; і розкажеш

Дитині правдиво

Про панича лукавого,

І будеш щаслива.

Та недовго. Бо не дійде

До зросту дитина,

Піде собі сліпця водить,

А тебе покине

Калікою на розпутті,

Щоб собак дражнила,

Та ще й вилає. За те, бач,

Що на світ родила.

І за те ще, що так тяжко

Дитину любила.

І любитимеш, небого,

Поки не загинеш

Межи псами, на морозі,

Де-небудь під тином.

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«На Великдень, на соломі…»

На Великдень, на соломі

Против сонця, діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

«Мені мати куповала».

«Мені батько справив».

«А мені хрещена мати

Лиштву вишивала».

«А я в попа обідала»,—

Сирітка сказала.

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«Було, роблю що, чи гуляю…»

Було, роблю що, чи гуляю,

Чи богу молюся,

Усе думаю про його

І чогось боюся.

Дурна була, молодая —

Я все виглядала,

Чи не шле за рушниками…

І не сподівалась,

Що він мене, дурну, дурить.

А серце боліло,

Ніби знало, що так буде,

Сказати не вміло.

А якби було сказало,

То я б не любила,

Може, була б до криниці

У гай не ходила,

А то вранці і ввечері

Ходила, гуляла…

Доходилась — осталася.

Навіки осталась

Дівувати. Тяжко мені

У матері в хаті

Старітися. А своєї

Вже хати не мати!

А ще й досі, чи роблю що,

Чи то так гуляю,

Усе думаю про його,

І сама не знаю,

Чого думаю! Чого я

У той гай ходила?

І за що його так довго,

Так тяжко любила!

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«Буває, іноді старий…»

Буває, іноді старий

Не знає сам, чого зрадіє.

Неначе стане молодий,

І заспіває… як уміє.

І стане ясно перед ним

Надія ангелом святим,

І зоря, молодость його,

Витає весело над ним.

Що ж се зробилося з старим.

Чого зрадів оце? Того,

Що, бачите, старий подумав

Добро якесь комусь зробить.

А що ж, як зробить? Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить!

Не раз такому любо стане,

Не раз барвінком зацвіте.

Отак, буває, в темну яму

Святеє сонечко загляне,

І в темній ямі, як на те,

Зелена травка поросте.

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«Хіба самому написать…»

Хіба самому написать

Таки посланіє до себе

Та все дочиста розказать,

Усе, що треба, що й не треба.

А то не діждешся його,

Того писанія святого,

Святої правди, ні од кого,

Та й ждать не маю од кого,

Бо вже б, здавалося, пора:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря» [98],

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Не похвали собі, громадо! —

Без неї, може, обійдусь,—

А ради жду собі, поради!

Та, мабуть, в яму перейду

Із москалів, а не діждусь!

Мені було аж серце мліло,—

Мій боже милий! як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?..

Бо хоч зостаріюсь затого,

А ще не знаю, що роблю.

Пишу собі, щоб не міняти

Часа святого так на так,

Та іноді старий козак

Верзеться грішному, усатий,

З своєю волею мені

На чорнім вороні-коні!

А більш нічого я не знаю,

Хоч я за це і пропадаю

Тепер в далекій стороні.

Чи доля так оце зробила?

Чи мати богу не молилась,

Як понесла мене, що я —

Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає,

Захода сонця дожидає?

Отак-то я тепер терплю

Та смерть із степу виглядаю,

А за що, єй-богу, не знаю!

А все-таки її люблю,

Мою Україну широку,

Хоч я по їй і одинокий

(Бо, бачте, пари не найшов)

Аж до погибелі дійшов.

Нічого, друже, не журися!

В дулевину [99] себе закуй,

Гарненько богу помолися,

А на громаду хоч наплюй!

Вона — капуста головата.

А втім, як знаєш, пане-брате,

Не дурень, сам собі міркуй.

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«Дурні та гордії ми люди…»

Дурні та гордії ми люди

На всіх шляхах, по всій усюді,

А хвалимось, що ось-то ми

І над землею, і водою,

І од палат та до тюрми

Усе царі, а над собою

Аж деспоти — такі царі,

І на престолі, і в неволі.

І все то те по добрій волі,

По волі розуму горить,

Як той маяк у синім морі,

Чи те… в житейськім. Само там

У нас у костяній коморі

Горить розумний той маяк,

А ми оливи наливаєм

Та байдуже собі співаєм —

Чи то в годину, чи в напасть.

Орли, орли ви сизокрилі,

Поки вам лихо не приснилось,

Хоч невеличке, хоч на час!

А там — під лавою в шиночку

Сховаєтесь у холодочку.

Огонь небесний той погас,

І в тую костяну комору

Полізли свині ізнадвору,

Мов у калюжу, та й сопуть.

І добре роблять, що кують

На руки добрії кайдани

Та чарки в руки не дають

Або ножа, а то б зарані

Гарненько з лиха б напились,

А потім з жалю заридали

Та батька, матір прокляли

І тих, що до хреста держали.

А потім ніж — і потекла

Свиняча кров, як та смола,

З печінок ваших поросячих.

А потім…

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«І золотої, й дорогої…»

І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої:

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу,

А ще до того як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя.

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремне, марне пролетять

Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми, і колись,

Щоб він не плакав, не журивсь,

Щоб він де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі.

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«Ми вкупочці колись росли…»