Читати книгу - "Цього ви не знайдете в Яндексі"

Я сидів у цій країні, не бачив світу — здавалося, що все так і залишиться до скону віків, що Європа без мене впаде, просто розвалиться, я намагався був дати хабара одній посадовій особі зі свого інституту, ну, щоб ті конторські щури з деканату виписали мені довідку, що навчаюсь я в них на стаціонарі, але особа мене послала на хуй. Я наполовину сидів у своєї турботливої мами на шиї і намагався з неї чим швидше злізти. Іноді запивав, мандрував, на скільки ставало грошей, Україною, поки не знайшов підходящу роботу сторожем на одному зі столичних складів. От, подумав я тоді, був би я краще Чайкою і рвав би собі струни, працював би телеведучим і обманював би народ. Та кому, зрештою, були цікаві мої думки?

Нікому...

Розділ четвертий. Про це... і поговоримо

1

Деякий час свого ще тільки-но розпочатого життя я любив (і мав до цього неабиякий хист) пити горілку і бубоніти лише про свою геніальність. Насправді ж пив я горілку дуже погано та і щодо геніальності у мене вже тоді були чималі сумніви. Зазвичай, спочатку я пив горілку, а потім довго і ревно характеризував свої геніальні риси. Після цього я замовкав на деякий час, але лише задля того, щоб випити горілки, і решту часу мені доводилось знову  ж таки обрамляти свою сутність квітами геніальності. Зрештою, це були довгі, цікаві досліди. Щодо себе, я маю на увазі. Хтось чекав від мене сексу, а я, руйнуючи їхні сподівання, пив і говорив...

— Ти інколи поводишся, шо тьолка, — сказала мені одного разу дівчина з общаги.

— Та ти взагалі шо тьолка, — додала вона з притаманним лише дівчинам з общаги цинізмом.

Я майже не ображався.

Пригадуючи одне питання, на яке відповів мій щирий незнайомий А.У. стосовно свого характеру, і мені хочеться зауважити, що мій характер — тьолка. Ні, це ніяким чином не стосується харизми чи пак якоїсь чоловічої наполегливості, скоріш тут ідеться про манірність поведінки, навіть характеру, превалювання фемінних рис. Немає тої пацанності, чоловіковості, маскулінності. Я ніколи не любив суто чоловічих компаній, бухання горілки на принципових засадах, не брав участі в обговореннях автомобілів, мобільних телефонів, жінок як суб’єктів (з подальшою оцінкою їхніх анатомічних властивостей — за винятками, звичайно), мене ніколи не цікавили проблеми на кшталт хто кому винен і кто нє прав, моїй тьолочній свідомості завше дошкуляли такі принципові й понятійні речі, як принципи та поняття. Я терпіти не можу деструктивну лайку, асфальтові та понтячі випади самців у присутності самок, грубу чоловічу силу, яка надихає мене лише на рясне потовиділення та відрижку, і це не тому, що я не маю такої сили, а тому, що вважаю силу розуму  потужнішою (чи не у всіх аспектах) від сили фізичної. Це не означає, що всі гуртом заходилися запливати здором, просто всі ці мускули та інша біда не повинні бути еталоном справжньомужиківства, пріоритетом світу цього, ну ви розумієте, про що я...

Як казав мені мій друг Толік:

— Ти пацифіст. А пацифісти завжди невдахи.

І я не можу з ним не погодитись, але знову ж таки, який з мене пацифіст? Хіба що у прямому сенсі. Я нищу, хай їй грець, початкову, якщо хочте, пушкінську, пак франківську культуру, натомість викидаючи на-гора примітивні юнацькі опуси.

Свого часу, коли я пив та просторікував, я називав себе Джузеппе Гарибальді нового часу, який знищує заради створення нового, але не мені, руйнівнику, творити. Цим займатимуться мої нащадки через коліно, ба навіть через два (для симетрії).

Зараз же я вбачаю в тому самопроголошені тупу підліткову гіпертрофію з тінню маніакальності, і дай Боже, щоб через п’ять років, і слава  Богу, якщо через рік я знайду свої теперішні тексти надто примітивними навіть для своїх двох десятків. Я вірю у це, і так буде!...

2

Я не знаю, з чого розпочати: історій, в принципі, багато, але з якої почати — навіть не знаю. Почну, мабуть, із сумної. Такої собі тупенької і сумної. Як і всі тупенькі й сумні історії, ця буде тупенькою і сумною...

І це навіть не історія, а трагічна поема, ба навіть поемічна трагедія. Це оповідь про безневинну сексуально стурбовану алкоголічку, про заплутану в собі дівчину, яка боїться жити, тому і намагається поламати своє життя. Ця дівчина є моєю подругою. Звичайною, ні до чого не вимушеною подругою...

Усе розпочалося з того, що я полюбив цю свою подругу. Ну, тоді вона ще не була мені подругою, а так, добра знайома мого друга, який, зрештою, тоді був мені ще не другом, а так, добрим знайомим, із яким я от нещодавно посварився через джаз, хіп-хоп та літературу...

Отже, звали  цю дівчину, припустімо, Юля.  Ну так, хай буде припустімо Юля, воно ж, в принципі, як і припустімо Свєтка, теж нічогенько звучить. Познайомився я з цією дівчиною, як завжди, на алкогольній літературній вечірці, які у нас відбувалися чи не щодня і вечірками зазвичай не вважалися, а так, напивалися до свинячого вереску, читали свої вірші, потім хтось із кимсь сперечався, філософував, валив кулаком в обличчя, поки не приносили наркотики, від яких у всіх їхав дах, а заразом і вся вечірка перетворювалась на суцільній Содом разом із Гемороєм.

Запросили якось до нас у гості — а жили ми тоді дружньою комуною в дружній однокімнатній квартирі одного нонконформіста — цю дівчину. Вона, як для дівчини, пила багато пива і без упину матюкалась. Спочатку я відреагував на неї досить прохолодно, навіть у дечому зневажливо: ну мало лі, подумав я, шо не хлопець, то підар, шо не баба, то мужик. Але потім ми з нею розговорилися і вона виявилась досить жіночною, навіть душевною і ніжною. Вона лаялась і розповідала мені про Кастанєду, якісь там сновидіння та іншу муру, у яку я не те що не вірив, а просто не звертав на неї увагу. А потім я в неї влюбився, не в муру, звичайно, а в дівчину. А ще потім із болем відчув, що кохаю. Іноді вона приїжджала до нас у комуну о першій ночі на таксі, трохи п’яна, лізла до мене цілуватися,