Читати книгу - "Запізніла розплата"

class="p1">— І жодної етикетки на одязі. Про що це говорить?.. А про те, що цей чолов'яга намагався видати себе за когось іншого. Він маскувався. Чому? Боявся? А може, хотів утекти, сховатися від когось, змінивши зовнішність. Поки що ми нічого не знаємо. Та є одна річ, якої ми певні: він так само прагнув приховати своє справжнє ім'я, як ми довідатися про нього.

Жіро знову подивився на тіло.

— Як і в попередньому випадку, на кинджалі немає відбитків пальців. Убивця знов діяв у рукавичках.

— То ви гадаєте, обидва злочини вчинила одна особа? — нетерпляче спитав я.

Обличчя Жіро непроникне.

— Що я думаю — не має значення. Маршо!

У дверях з'явився поліцай.

— Слухаю вас, пане!

— Де пані Рено? Я послав за нею вже чверть години тому.

— Вона вже йде сюди з сином.

— Хай заходять по одному.

Маршо віддав честь і зник. А за мить з'явився разом із панею Рено. Жіро коротко і рвучко вклонився жінці.

— Сюди, добродійко. — Він провів її в глиб сарайчика і, ступивши крок убік, промовив: — Ось він. Ви його знаєте?

Його пронизливі очі буквально вп'ялись їй в обличчя, намагаючись засікти найдрібніші зміни настрою. Та пані Рено, як мені здавалося, залишалася зовсім спокійною. Занадто навіть спокійною.

— Ні, — сказала вона. — Ніколи в житті не бачила.

— Ви певні?

— Цілком.

— Ви не впізнаєте в ньому одного з ваших мучителів, наприклад?

— Ні, — проте, здавалось, вона на мить завагалася, немов слова Жіро вразили її. — Не думаю. Певна річ, в них були бороди… Фальшиві, на думку слідчого, та все одно, ні! Я певна, цього чоловіка не було серед тих двох.

— Дуже добре. Тоді все.

Вона залишила сарайчик з високо піднесеною головою. Після неї зайшов Жак Рено. Він теж не впізнав мерця.

Жіро щось буркнув собі під ніс, але я не втямив: задоволений він чи вражений почутим.

— Ту, другу, привели? — спитав він Маршо.

— Так, добродію.

— Введіть.

«Другою» була пані Добрей.

— Що ви собі дозволяєте, пане? Ви порушуєте закон! — почала вона обурено, переступивши поріг. — Що я маю спільного з усім цим?

— Пані, — грубо обірвав її Жіро, — я розслідую не одне, а два вбивства! Мене не здивує, коли обидва вчинили ви.

— Подумайте, що ви говорите! — закричала вона. — Як ви смієте ображати мене! Це ганебно!

— Ганебно?.. А що ви скажете на це? — Схилившись, він знову зняв із кинджала волосину і підняв її вгору. — Це ви бачите, пані? Ви дозволите порівняти його з вашим волоссям?

З криком вона відсахнулась, обличчя її сполотніло.

— Це не моя, клянусь! Я нічого не знаю про злочин!.. Боже праведний, що мені робити?

— Заспокойтесь, — холодно порадив Жіро. — Ніхто вас ще не звинувачує. Та я раджу відповідати на мої запитання відверто й чесно.

— Питайте, що хочете, пане.

— Подивіться на мерця. Ви бачили його раніше?

Наблизившись до тіла, пані Добрей глянула на нього з деяким інтересом. Щоки її порожевіли, проте вона заперечно похитала головою.

Кивком голови Жіро дозволив їй вийти.

— Ви відпускаєте її? — із здивуванням запитав я. — Хіба це розсудливо? Безперечно, ота чорна волосина з її голови.

— Мені не потрібні вчителі… — єхидно шпигонув мене паризький детектив. — Вона під наглядом. Заарештовувати її зараз не входить у мої плани.

Потім, насупившись, довго дивився на тіло.

— Як, на вашу думку, у нього іспанський тип? — запитав несподівано.

Я уважно приглянувся до обличчя мерця.

— Ні, — відповів, подумавши. — Цілком певен, він француз.

Жіро незадоволено пробурчав:

— Тієї ж думки і я.

Хвилину він стояв нерухомо, а далі владним жестом наказав мені відійти вбік. Знов опустився на коліна і рачки продовжував вивчати долівку сарайчика. Він був гідний подиву: ніщо не проходило повз його увагу. Дюйм за дюймом він рухався по долівці, перевертаючи старі банки, ретельно переглядаючи діряві лантухи. Біля дверей накинувся на якийсь згорток. Але оскільки в ньому були лише старий порваний піджак і штани, шпурнув їх у закуток із сердитим сопінням. Зацікавився двома парами старих рукавичок, але згодом відклав їх убік, незадоволено хитаючи головою. Потім повернувся до банок і методично перевернув усі. Нарешті підвівся і замислено похитав головою. Вигляд він мав засмучений, і я був певен, що про мене він зовсім забув.

Та нараз надворі знялася метушня, і наш знайомий слідчий у супроводі секретаря, пана Бекса й лікаря, котрий ішов позаду, квапливо увійшли до сарайчика.

— Це вже щось незвичайне, пане Жіро! — вигукнув пан Оте. — Ще один злочин! Бачите, в цій справі криється якась вельми глибока таємниця. Між іншим, хто жертва на цей раз?

— Якраз цього нам ніхто не може сказати. Його ніхто не знає.

— Де тіло? — спитав лікар.

— Там у кутку. — Жіро ступив крок убік. — Як бачите, його вдарили у самісіньке серце. І тим самим кинджалом, котрий вкрали вчора вранці. Гадаю, злочин стався невдовзі по крадіжці. Та тут слово за вами. Можете брати кинджал за рукоятку — на ньому немає жодних відбитків пальців.

Лікар став навколішки біля тіла, а Жіро звернувся до слідчого:

— Проблема, нічого не скажеш… Але я розв'яжу її! Повірте мені!

— То ви кажете, ніхто не може впізнати його, — вголос подумав слідчий. — Може, це один із злочинців. Хіба не могли вони посваритися після того, як убили пана Рено?

Жіро заперечно похитав головою:

— Цей чоловік француз, можу заприсягтися…

Їх перебив лікар. Він усе ще сидів навпочіпки з розгубленим виглядом.

— Ви кажете, його вбили вчора вранці?

— Я встановив це, виходячи з часу, коли було вкрадено кинджал, — пояснив Жіро. — Не виключено, що це сталося пізніше.

— Пізніше? Нісенітниця! Він мертвий щонайменше сорок вісім годин. Та я схиляюся до думки, що значно більше цього.

Ми приголомшено подивились один на одного.

ФОТОГРАФІЯ

Висновок лікаря пролунав немов грім з ясного неба. Ми всі розгубилися. І було чого: перед нами лежало тіло чоловіка, зарізаного кинджалом, який було вкрадено лише двадцять чотири години тому. У жодного з присутніх це не викликало бодай найменшого сумніву. Проте лікар Дюран твердив, що чоловік той помер щонайменше сорок вісім годин тому!

Все це здавалося страшним маренням.

Ніхто ще не отямився від здивування, як із готелю, де ми зупинилися, принесли телеграму. Вона була від Пуаро і сповіщала про його повернення потягом, який прибуває до Мерлінвіля десь о пів на першу.

Подивившись на годинник, я зрозумів: у мене залишилось вдосталь часу, аби спокійно дістатися станції і зустріти приятеля. Було конче важливо, щоб він одразу ж дізнався про останні загадкові новини. Очевидно,