Читати книгу - "Запізніла розплата"

— Ніщо? — прошепотіла дівчина. — О, Жак, Жак… Я так боюсь…

Я вирішив піти геть, оскільки вважаю неджентльменським вчинком підслуховувати чужі розмови, навіть коли це робиться ненавмисне. Підвівшись, побачив Марту і Жака крізь чагарник. Стояли вони обличчям одне до одного, обнявшись. Казкова пара! Темноволосий, гарної статури хлопець і юна богиня з золотавими кучерями. Вони були немовби створені одне для одного. І, незважаючи на жахливу трагедію, здавалися щасливими.

— Що тебе лякає, кохана? Чого тепер страхатися? — спитав Жак.

І коли вона пошепки відповідала йому, я помітив вираз її очей, — вираз, про який говорив Пуаро. І скоріше здогадався, ніж розчув, що вона сказала:

— Я боюсь, боюсь за тебе.

Слів молодого Рено я не розчув, бо мою увагу привернула незвичайна річ у чагарнику недалеко від мене. Здаля її можна було сприйняти за побурілий кущ, але на початку літа це було щонайменш дивним. Я ступив кілька кроків, аби роздивитися краще, та, коли я наблизився, коричневий кущ миттєво зник, а замість нього з'явився Жіро. Він приклав пальця до рота. Дотримуючись усіх застережних заходів, завів мене за сарайчик, звідки нас не можна було почути.

— Що ви там робили? — спитав я.

— Те саме, що й ви.

— Але я опинився там випадково!

— Так? А я навмисне. — Паризький детектив оглянув мене з ніг до голови дещо зневажливо. — Своєю появою ви не допомогли справі. Можливо, наступної миті я почув би щось важливе… Куди ви поділи свого старомодного супутника?

— Пан Пуаро поїхав до Парижа, — холодно відповів я.

Жіро зневажливо усміхнувся:

— То він подався до Парижа… Ну що ж, це добре. Але що він сподівається там знайти?

У запитанні його мені вчулася нотка занепокоєння.

— Цього я не маю права казати.

Жіро буквально пронизав мене поглядом.

— У нього, напевне, вистачає розуму не все розповідати вам, — грубо зауважив він. — На все добре! Мені дуже ніколи. — І з цими словами він повернувся і пішов геть.

Життя на віллі Женев'єв немов завмерло. Жіро відверто уникав мого товариства. Картина, яку я спостерігав крізь чагарник, свідчила, що і Жак Рено не прагнув його. Я подався до міста, з насолодою викупався в морі і повернувся до готелю. Ліг спати рано і, перш ніж заснути, подумав, чи принесе наступний день щось цікаве.

Але те, що він приніс, було цілковитою несподіванкою. Я саме снідав у ресторані, коли офіціант, котрий тільки-но розмовляв із кимось на вулиці, підійшов до мого столика. Він був вкрай схвильований.

— Пробачте, добродію, коли не помиляюсь, ви маєте відношення до розслідування злочину на віллі Женев'єв…

— Так, — з готовністю відповів я. — В чому справа?

— До вас ще не дійшли новини?

— Які новини?

— Минулої ночі там трапилося ще одне вбивство!

— Що?!

Не закінчивши снідати, я схопив капелюха і вискочив на вулицю. Ще одне вбивство, а Пуаро у від'їзді… Яке нещастя! Але кого вбито?.. Я вбіг через браму на подвір'я вілли. Кілька служниць про щось розмовляли на під'їзній алеї. Я кинувся до Франсуаз:

— Що трапилось?

— О, пане! Ще одна смерть… Це жахливо! Над цим будинком нависло прокляття. Так, так! Необхідно запросити пана кюре, аби він окропив усе свяченою водою. Інакше жодної ночі не спатиму під цим дахом. Може, наступна черга моя, хто зна? — Вона перехрестилася.

— Так, — крикнув я, — але кого вбито?

— Хіба я знаю? Якогось чоловіка. Чужого. Його знайшли там, у сарайчику. Менше, ніж за сто ярдів від місця, де лежало тіло хазяїна. Та це ще не все. Його вбили тим самим кинджалом…

ДРУГИЙ ТРУП

За мить я вже був біля сарайчика. Двоє поліцаїв розступилися, пропускаючи мене всередину.

В напівтемряві розгледів Жіро, котрий рачкував із кишеньковим ліхтариком у руці, вивчаючи кожний дюйм підлоги. Він стрів мене похмурим поглядом.

— Він там, — промовив презирливо і показав променем ліхтаря, немов пальцем, в дальній куток.

Я ступив кілька кроків. Мрець лежав на спині. Середній на зріст, смаглявий, мабуть, років п'ятдесяти, в охайному темно-синьому костюмі гарного покрою, напевне, замовленому у дорогого кравця, але вже поношеному. Обличчя спотворене судомою, а в грудях, якраз там, де серце, виблискувало чорне держално. Я впізнав зловісний кинджал, який вчора вранці показував Попелюшці.

— За мить має з'явитися лікар, — сказав Жіро. — Він, правда, не потрібен: причина смерті очевидна. Удар кинджалом прийшовся в саме серце…

— Коли це сталося? Вночі?

Жіро заперечно хитнув головою:

— Навряд. Не хочу випереджати висновки медицини, та, на мою думку, він помер понад дванадцять годин тому. Коли ви востаннє бачили кинджал?

— Вчора вранці. Приблизно о десятій.

— В такому разі я схиляюся до думки, що злочин було вчинено невдовзі по тому.

— Але повз сарайчик весь час проходили люди.

Жіро розсміявся:

— Ви робите казкові успіхи! Хто сказав, що його вбито тут?

— Ну… Я припустив, що тут.

— Оце так детектив! Подивіться на труп. Хіба людина з ножем у серці падає так, як цей — випроставши ноги і з руками вздовж тіла?.. А хіба людина лягає сама на спину і, не опираючись, не захищаючи себе, дозволяє встромити в серце кинджал?.. Ні і ні! А тепер подивіться сюди… і сюди… — Промінь ліхтаря бігав по землі, я побачив дивні, неправильної форми сліди. — Його втягли сюди після того, як його було вбито. Тягли двоє, тримаючи за руки і за ноги. На утрамбованій землі подвір'я слідів немає, а тут вони були досить обачними і знищили їх. Та одна з тих двох злочинців була жінка, мій юний друже.

— Жінка?! Але звідки ви це знаєте, коли не лишилось слідів?

— Еге ж, не лишилося… Як їх не затирали, все ж можна безпомилково розпізнати відбитки жіночих черевиків. І ще завдяки цьому… — Нахилившись, він зняв щось із держална кинджала й підніс мені до очей. То була довга чорна волосина, схожа на ту, котру Пуаро знайшов на спинці фотеля у сімейній бібліотеці Рено.

З іронічною посмішкою Жіро знов обкрутив нею кинджал.

— Хай все залишається майже так, як і було! — вигукнув він. — Слідчому це подобається… Ну, помітили ще щось?

Я змушений був заперечно похитати головою.

— Гляньте тоді на його руки.

Я подивився. Нігті поламані й брудні, а шкіра груба. Проте це не говорило мені анічогісінько.

— У джентльменів таких рук не буває, — зверхньо почав Жіро, відповідаючи на мій запитальний погляд. — І навпаки, костюм його — вбрання заможної людини. Чи не правда, це дивно?

— Дуже дивно.