Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Юрко відчув, як боляче защеміло серце. Всі ці речі по крихті збирав тато, намагався забезпечити сільських акторів справжнім реквізитом. Де він зараз? Чи живий? Десь відбиває наступ оскаженілих фашистів… Як пішов в армію, то й не було від нього жодного листа, жодної звістки, хоча обіцяв писати…

— Ну, хлопці,— озвався лейтенант, — показуйте хутчій свої таємниці, бо як я не дивився, ніякої ляди так і не помітив. Ведіть нас у підземелля, бо мусимо поспішати, щоб скоріше повертатися в район.

Світло ліхтарика упало на мідні блискітки, і Юрко швидко знайшов потрібні зірочки, натиснув на них. Тримаючи пальці на холодних блискітках, він мовчки дивився на паркетну підлогу. Під нею щось дзенькнуло, ніби злегка ударилися між собою дві металеві гирки, і під стіною безшумно піднялася масивна чорна ляда.

Вершина наблизився до ходу в підземелля, освітив чавунні східці, потім передав ліхтарика одному із своїх супутників:

— Потримай, Леоніде, а я попрактикуюсь на цих зірочках. — І до Юрка: —Покажи, на які треба натискати.

Спочатку, коли він натиснув на потрібні блискітки, ляда слухняно причинилася, безшумно лягла на своє місце, а потім від натиску на інші зірочки піднялася, ніби запрошувала зійти на чавунні східці.

— Чудеса! — не стримавшись, вигукнув Вершина. — Скільки разів чув розповіді про таємничі ходи до підземелля, про кам'яні стіни, які розсуваються, — і не вірив! Думав, вигадка, казка! А воно, бач, правда!

Лейтенант узяв ліхтарика і першим почав спускатися в темне підземелля. Він зупинився, став біля східців, зачекав, поки всі залишать Зоряну кімнату, і наказав Юркові:

— Тепер причини ляду, повертатися назад не будемо, бо вийдемо до Прип'яті через старі каменоломні. Так буде певніше.

Незабаром усі зайшли до квадратного приміщення. Супутники лейтенанта зупинилися біля кулемета, зацікавлено оглядали кам'яний закапелок. Тільки зараз Юрко зміг роздивитися на них. Обидва стрункі, широкоплечі, з доброю військовою виправкою. Русявий, з великими допитливими очима видався Юркові знайомим. І він пригадав: та це ж молодший лейтенант міліції Леонід Поух! Нещодавно він керував стрілецькими змаганнями в районі і похвалив Юрка.

Лейтенант поставив ліхтарик біля кулемета, сказав:

— Познайомтеся! Не виключена можливість, що вам ще не раз доведеться зустрічатися.

Білявий подав Юркові руку, промовив:

— Леонід Поух.

Його товариш теж потис хлопцям руки, відрекомендувався:

— Микола Яценко.

Вершина повернув кулемет до себе:

— Пригодиться нам ця знахідка. З кулеметами в нас сутужно.

Лейтенант далі неквапно освічував квадратне приміщення, оглянув гвинтівки, ящики з гранатами, цинки з патронами. Промінь ліхтарика спинився на чорній рурці, вмонтованій у кам'яній стіні. Вершина зацікавлено підійшов до неї, приклав вухо. У рурці виразно чулося шарудіння, що долинало із Зоряної кімнати.

— Зрозуміло! — кивнув головою лейтенант. — Пристрій для прослухування Зоряної. Чув я колись розповідь про цю рурку. Пан Хоткевич поселяв у Зоряній своїх іменитих гостей, особливо тих, хто приїздив шукати фальшивомонетню, а сам підслуховував їхні розмови.

Поволі рушили вглиб підземелля. Юрко йшов поруч з лейтенантом. Порівнялись із глухим закапелком, в якому колись пани розіп'яли народного месника Тимофія Кушніра. Вершина освітив мідну платівку, прочитав вибитий на ній напис.

— Страшною карою скарали цього повстанця, — сумно проказав він, — тяжку муку довелося йому витримати. Але й Кушнір допік катам, спалив палац, пустив за димом маєток… Ведіть туди, де бачили диверсантів.

Про всяк випадок лейтенант дістав з кобури пістолет. Дійшли до розгалуження.

— Ліворуч, — пояснив Юрко, — кімната, в якій сиділи Сиволап з Хоткевичем, а праворуч — вихід у старі каменоломні.

Звернули в кімнату. Промінь ліхтарика вихопив з пітьми стіл, диван, шафи, картини, люстру, шухляди стола, рацію, рожеву канапу, якої тут не було, коли Юрко з татом вперше потрапили в це приміщення.

— Товаришу лейтенанте, — вихопився Юрко, — а цієї рожевої канапи тут не було, коли ми з татом сюди заходили. Її поставили пізніше.

— З канапою розберемось згодом, — відповів йому лейтенант, а зараз займемося невідкладними справами.

Вершина одну за одною відкривав шухляди в столі. У верхній лежали хліб, сало, цибуля, плитки шоколаду, прив'ялий лимон. У другій було три пачки грошей, перев'язаних шнурочками.

— І грошей цих не було, — знову уточнив Юрко.

Аж у нижній шухляді виявилась папка з написом: «Списки партизанів та підпільників, які лишаються в тилу, на тимчасово окупованій території, адреси явок, паролі, місцезнаходження партизанських баз». Вершина розкрив її похапцем перегорнув сторінки і сховав у польову сумку. Забрав він і папку із списком активістів села.

Лейтенант якусь хвилю непорушно сидів за столом і мовчки дивився перед собою, ніби розгадував надзвичайно важливу таємницю, його обличчя геть було біле. Нарешті він пересилив хвилювання, підвівся, поставив рацію на стіл.

Далі оглядали шафи з книжками та посудом, довго придивлялися до картини з вродливою дівчиною в червоній туніці та гуртом панства.

Поух забрав у сумку гроші, а Яценко — рацію.

— На сьогодні,— озвався Вершина, — будемо закінчувати знайомство. — І звернувся до хлопців: — Без мого дозволу сюди не приходити і нікому про ці кам'яні світлиці не говорити. Знайте: зараз це підземелля є важливою державною таємницею. Обіцяєте виконати мій наказ?

— Обіцяємо! — разом відповіли хлопці.

— Вірю вам. Знаю ваших батьків, вони завжди вміли тримати своє слово.

Підійшли до таємного виходу в старі каменоломні. Юрко запропонував лейтенантові поглянути, куди ведуть мідні зірочки, що знаходяться в кінці коридора, але Вершина нетерпляче махнув рукою:

— Хай іншим разом. Зараз зовсім нема часу…

Коли вийшли з каменоломень, почало сіріти. Під вербами неподалік землянки начальника переправи стояла «емка», їх зустрів вартовий з автоматом.

Через понтонний міст переправлялись біженці. Жінки, діти, старі люди з візками, клунками, дехто на підводах намагалися хутчій перейти через річку, опинитися на лівому березі Прип'яті. У передсвітанковій тиші виразно лунало далеке гримкотіння гармат. Той загрозливий гуркіт підганяв біженців.

Лейтенант сів у машину, поклав руки на кермо, чекав, поки всі займуть місця. Поряд з ним сів Яценко. Він обережно тримав рацію в лискучому футлярі.

Хлопці разом з Поухом розмістилися на широкому задньому сидінні. Тут же лежали якісь пакунки, круглі металеві коробки, чотири трофейних автомати, зібгані парашути, ручний кулемет.

Поух підморгнув Вовці, сказав довірливо:

— Забрали знайдений тобою скарб.

Коли під'їжджали до переправи, у зашторене вікно Юрко помітив тракториста Івана Скрипаля. Він розмовляв з дядьком Денисом і раз у раз поглядав на машину, ніби хотів пронизати її своїм поглядом. Лейтенант вивів «емку» на широку польову дорогу, полегшено зітхнув:

— Тепер, хлопці, поїдемо в район. Нас чекає секретар райкому партії. Він хоче поговорити з вами, подякувати за всі ваші добрі справи.