Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Швидко мчить машина, злегка підстрибуючи на нерівному путівці. Хоча й занедбана ця дорога, але навпростець буде скоріше. Невеселі думки рояться в голові лейтенанта Вершини. Непевно почуває він себе після останніх подій: хто б сподівався на такий підступ і віроломство? Сиволап — ніякий не котовець, не герой громадянської війни, а гетьманський полковник, агент фашистської розвідки. Знайомий Консула, друг і приятель пана Хоткевича. Умів Сиволап прикидатися, видав себе за людину, до кінця віддану Радянській владі. Як він говорив на зборах і мітингах, навіть сльозу пускав, бив себе в груди, закликав до пильності, метав громи на голови класових ворогів… Кому-кому, а Сиволапу Вершина вірив, як самому собі, завжди підтримував… А як він міг не вірити, коли той на його очах застрелив п'ятьох петлюрівців, ризикуючи власним життям, виніс пораненого Вершину з бою, перев'язав рану… І вся та «хоробрість» була не чим іншим як підступною, глибоко продуманою грою. Грав Сиволап, входив у довіру і чекав свого слушного часу. Страшний удар готував партизанам і підпільникам, їхнім родинам. А він, лейтенант Вершина, виявився довірливим, наївним простачком, який не зумів розгадати ворога, «клюнув», на той підступний гачок… Та нема тут чого дивуватися, впадати в розпач. Не простий ворог постав перед нашим народом. У всіх фашистів та їх поплічників віковічна школа підлості, цинічний досвід, як тримати в покорі людину-трудівника. У той час як Вершина пас куркульські воли, Сиволап і Хоткевич виховувались у військових академіях, досвідчені наставники навчали їх, як боротися за свій лад, як тримати в покорі робітників і селян. І не втримали! Повстав народ, здобув собі волю. Та ворог не скорився, не склав зброю. Він жив і живе однією думкою, як повернути втрачене. І для досягнення своєї мети не гребує ніякими засобами… Але треба цього лютого, сильного, вишколеного ворога здолати, вистояти в нещадній боротьбі, захистити, врятувати свій народ від загибелі. У цьому суть тепер твого життя!..

А Юркові дуже хочеться дізнатися, як схопили Хоткевича й Сиволапа. Врешті він не витримав, запитав:

— Спіймали диверсантів?

— Не пощастило взяти живими, — з досадою відповів лейтенант, — загинули під час перестрілки. Жаль, що так сталося, багато чого б вони могли розповісти. Тільки в бою не завжди виходить так, як хочеться.

Зупинилася машина біля будинку райкому партії.

— Їдьте у відділення і чекатимете товариша з Києва. З рацією та всім іншим дійте, як домовилися, — наказав Вершина своїм працівникам.

«Емка» поїхала далі, а хлопці з лейтенантом зайшли до райкому. Коваленко зустрів їх привітно. Він вийшов з-за столу назустріч, міцно потис руки, запитав:

— Так оце вони, наші герої? Молодці, хлопці. Проявили ви неабияку сміливість, відвагу і кмітливість. Від імені райкому партії дякую вам за героїчний вчинок! Сідайте і про все докладно розказуйте.

Юрко й Володя сіли за широкий стіл. Навпроти — Михайло Сергійович. Його хлопці добре знали, не раз бував він у Жовтневому, заходив до школи. Ліворуч від секретаря стомлено опустився на стілець Вершина. Коваленко натис на кнопку дзвінка, і в кабінет зайшла білява жінка.

— Покличте, будь ласка, Ніну Олексіївну, — попросив її Михайло Сергійович.

Невдовзі з'явилась молода жінка. Привітавшись, вона стала за столик збоку, на якому лежав папір, олівці.

— Зараз почнемо, Ніно Олексіївно, — заклопотано промовив секретар і звернувся до хлопців: — Зробимо так: хай нам про все спершу розповість Юра, а потім послухаємо Володю. А ти, Володю, слідкуй за розповіддю Юрка і, якщо той щось пропустить, доповнюй. Візьми папір і можеш записувати, що схочеш сказати.

Лейтенант подав Володі кілька аркушів паперу, олівець.

— Юро, — попросив секретар райкому, — спробуй усе до деталей пригадати, що ви чули в підземеллі. Намагайся нічого не пропускати, тут важливе кожне слово, кожна дрібничка.

Як і домовились, спершу розповідав Юрко, а потім Володя. Хлопці говорили неквапливо, докладно, пригадуючи кожну подробицю. Мабуть, їх оповідь була настільки цікавою і незвичайною, що навіть стенографістка раз у раз здивовано кидала на них погляд.

— Спасибі, дорогі,— подякував їм секретар. — Все, що ви сказали, надзвичайно важливе і потрібне. Нам відкрили очі. За це ви будете заслужено винагороджені. Але зараз такий час, що треба набратись мужності й далі стійко триматися, а таємницю суворо берегти.

— Ми враз про все забули! — вихопився Володя.

— А от забувати й не варто, — м'яко заперечив секретар райкому, — навпаки, запам'ятовуйте все, що нам нині доводиться переживати. Нелегко нам, але, що б не довелося знести, ми розіб'ємо фашизм, виженемо загарбників із нашої землі. І знову, хлоп'ята, буде у вас славне життя, і ви розкажете, як наш народ захищав свою Батьківщину. А може, й напишете про бачене вами, була б цікава, потрібна книжка. Ви, мабуть, любите читати?

Секретар підійшов до шафи, дістав два перев'язаних пакунки, вручив їх Юркові й Володі.

— Це вам, друзі, книжки, подарунок за вашу хоробрість, за вашу допомогу. Звісно, за врятування переправи вас треба представити до державної нагороди, але все це буде згодом.

— Спасибі, Михаиле Сергійовичу! — зворушено дякували хлопці.

Хлопці попрощалися з секретарем райкому і в супроводі лейтенанта Вершини вийшли з прохолодного приміщення. Лейтенант підвів хлопців до сірої «емки», що стояла під високим розлогим кленом, відчинив дверці, запросив до машини. Мовчазними, безлюдними вулицями виїхали за околицю містечка, швидко наблизилися до молодого соснового бору.

Лейтенант зупинив машину, заглушив мотор, повернувся до хлопців.

— Слухайте мене уважно, — повільно, чітко вимовляючи кожне слово, почав він. — Завдяки вашій мужності та кмітливості відведено небезпеку від багатьох наших людей. Ви врятували переправу, проявили себе як справжні розвідники. Але справжня, тривала й небезпечна боротьба лише починається.

Лейтенант замовк, мабуть, думав, як йому далі повести розмову з хлопцями.

— Буду говорити відверто, — невдовзі озвався він, — нічого від вас не приховуючи. Фашисти прорвали фронт і не сьогодні так завтра вийдуть до Прип'яті, захоплять ваше село. І ви, хлопці, опинитеся на окупованій території. Досить вам зробити необережний крок — і вас чекає неминуча загибель. Нагадую про це вам ще раз, поки є така можливість.

Хлопці недовірливо й злякано дивилися на лейтенанта, чули його слова і не могли збагнути, зрозуміти їхню суть. Ні, не могли вони уявити гітлерівців на берегах Прип'яті, на вулицях свого села, в своїй школі. Невже Червона Армія не зуміє зупинити фашистів? Невже німці підійдуть на таку близьку відстань до Києва?

— Зараз гітлерівці знаходяться за тридцять кілометрів від вашого села, — вів далі лейтенант. —