Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

Усередині щось мені скам’яніло, а водночас я відчувала, що без якихось особливих зусиль теж сміюсь, плескаю в долоні, підстрибую і промінюсь захватом…

…Треба чекати. І я чекаю. Минають тижні.

Принц обожнює мене. Він протилежність своїх батьків. Він сором’язливо-ласкавий і не здатний на підступність. Часом мені стає чомусь дуже жаль його. Пронизливе почуття! Я гладжу цю гарну каштанову чупринку та обіцяю — тихо, щоб ніхто не почув, — якесь інше, незнане, а може, забуте життя.

Буває, ми прогулюємося — їдемо в авто до Згладженого міста, а відтіль повз Ацетонову балку знову сюди, до степу Сухих Сердець. Я не дуже полюбляю ці поїздки, але мій супутник… він якось яснішає очима, лицем, і той постійний сум уже, здається, не оступає йому душі. Виїхавши з замку, він стає і балакучіший, і навіть ще ніжніший, і я слухаю його, намагаючись не дивитись на “пейзаж”, на цей пам’ятник діянням його батечка. Принц звіряє мені всі потаємні свої скорботи, але багато говорить і про “незаслужене щастя” — про мене, про те, як він, попри цю божевільну радість, шкодує, що я потрапила на їхню богом забуту… тс-с-с!.. пла-не-ту. Планету! Круглу планету, чорт забирай!!! Замок далеко, ми регочемо, летимо на всій доступній цьому драндулетові швидкості й ризикуємо скрутити в’язи: жахливе бездоріжжя, вибоїни, шматки іржавого заліза. Він розповідає, що випадково почув, як батько, сидячи над кубком, белькотав сам до себе: “Оте підвладне іншим наказам… Покласти в землю — доведе свою справжність… Тоді скільки не наказуй настати весні, чи зимі, чи там осені — а вже не слухатиметься природа-мати… Мати?.. Дочка!.. І коли в короля не лишається нічого, крім абсолютної влади на плескатій цій… то владу тую, виходить, ой, як легко втратити!.. Досить комусь вибрати шмат придатної землі… полити її сльозами ностальгії… кинути оте… і від влади тільки пшик!”

Я вирішила не пояснювати принцу, що таке “оте”: для його ж безпеки краще, аби він думав, що я також не розумію королівського монологу — то, любий, просто якась маячня. Від утоми.

Я чекаю…

Чекаю і дуже тривожусь за “камод”. Король щось уже про нього патякав — саме коли мене послали до комори. Щось про вибух, про весняний грім. І не в минулому, а в майбутньому часі… Про потребу щось підірвати…

Уже давно оголошено зиму. Панує велика тиша. Тільки іноді її порушують торохтіння вуханчиків, яких намайстрував чи поремонтував-поновив таточко, й постріли з принцової гвинтівки. Як неохоче, не дивлячись, бере її (дивиться-бо з посмішкою на мене), волочить по підлозі і, фальшиво-бадьорий, виходжає “на полювання”.

Зима і тиша… і зимові марення. Її величність проговорилась, що королю майже щоночі буває сон: ніби “навздогін” усій горгундській фауні та флорі загинули кити — підпори пласкому світові. Його величність кричить, поривається бігти й прокидається. Королева знає, як його враз заспокоїти: вона читає йому документ, що китів узаконив. А там, зокрема, сказано: “кити механічні, дизельні…” Почувши це, монарх лізе під ковдру, обіймає подушку й засинає сном щасливця.

…Була зима, і я звично позирала в пустельні небеса.

Трава не шепотіла,

птах не співав,

риба не брьохалась,

ліс не шумів,

звір у пущах не нипав,

“камод” горлав щосили,

тиша була несамовита.

Тиша, як і все тут, пахла бензином. Я наспівувала сумне і нарешті почула те, до чого давно була готова:

— Нехай надійде весна!

Так звелів цей старий блазень.

Проте я знала, що маю робити…

* * *

Незле було б знайти гвинтівку…

Я розгублено, мабуть, з дурнуватою посмішкою, крутив головою, роззираючись по кімнаті. Наш страхітливий будинок був порожній, усі десь іздиміли. Батько останні дні вчащає кудись на машині, щось він розшукує, і це мені не до вподоби. Й не лише мені. Раз у раз я перехоплюю якусь холодну сторожкість в очах коханої. Взагалі щось із нею почало коїтись. Піднімається на вежу і — пильнує, вдивляється в ландшафт, який був їй такий осоружний. Я збагнув, що… зовсім її не знаю (відтак чомусь іще дужче, невигойніше люблю. Серце мені рветься, й нічого смішному принцові більш не треба — тільки б отак солодко рвалося)… Вона завчено киває, слухаючи, та не чуючи мене, щось недоладно відповідає. А доходить тями лише на полюванні, до якого раптом виявила неабиякий інтерес. Стартери смикаю я, до зайців наших хитромудрих їй байдуже, хіба що цікавлять як мішені. Вся неофітівська захланність обернута в неї до зброї. Принцеса виявилась надзвичайно здібною в стрільбі, хвацько вганяє магазин, рішуче пересмикує затвор, але (тут мене захльостує така ніжність!) дуже вже по-дівочому прилаштовує до плеча гвинтівку, тулиться щокою, мов до ляльки, й поціляє… Клацає затвор. Ще один влучний постріл, ще… Браво, ваша високість!

…Але де ж ви, ваша високість? Я починаю хвилюватись, іду з палацу; напевно, подалась за гай, де ми полюємо.

Ні, там нема… Неприємне, дивне передчуття поймає мене.

І враз долинає звук далекого пострілу. Долинає з того боку, де залишився її “камод”.

Забігаю в господарчий двір, кидаючись на пружне сидіння машини, й вона з ревом виносить мене за ворота. Лину степом… Онде той напівсферичний апарат. Обіч нього худенька постать. Ближче, ближче… Повільно підкочуюсь, гальмую…

Очі в принцеси якісь порожні. Дивиться крізь мене й мовчить. Біля її ніг лежить крижем, ніби обіймаючи цей степ, якийсь чоловік. Він добре, дуже добре мені відомий. Ми прожили поруч ціле життя. Я знаю кожну зморшку на його обличчі, яке зараз втуплене невидющими очима в землю… припало до неї останнім, найміцнішим цілунком, покропило темним, як трунок з льохів… Я ніяк не можу зізнатися собі, що це він, що це він, він… Ось і гвинтівка. її кинуто вбік, зайву й непотрібну. З вічка точиться тоненький димок…

Треба, мабуть, вийти з машини. Але пальці схопили кермо й ніяк не розчепляться.

Хтозна, скільки так минуло часу, аж раптом якийсь чужинний голос забалакав з відчинених дверцят “камоду”, ніби догу кувався до когось здалеку. Я продовжував сидіти в машині, яку поколихувало невимкнутим двигуном.

Як тепер жити? Як?..

І тоді принцеса закричала. Точніше, мені здалося, що вона кричить. Насправді ж заговорила, майже не підвищуючи голосу. Я жахнувся: так говорив він… Якась нездоланна, недотикома, свята переконаність у власній правоті. Так він говорив колись перед батальйонами, благословляючи їх у пустелю, з якої вже не вийдуть, або коли нацьковував на