Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

Сидів у короні. Зосереджено-похмурий. Тільки знай доливав собі в кубок. А балачка була десь така:

— Матінко, ви б… ото… я дуже це… ну, як… — починав, затинаючись, благати про щось королевич. Сердега катувався від усвідомлення своєї безхарактерності, малював щось пальцем на столі, кидався до своїх покоїв, з півдороги вертав і мовчки довго дивився у вікно, в незглибимий морок. Перегодом знову брався щось недорікувато мимрити.

— Годі вам! — гримала на нього королева-мати. — В тому вже моя голова, щоб гаразд усе з’ясувати… І притримай свої побивання-женихання!

Чи ж справжня принцеса до них прибилася? Ось що непокоїло королеву. Чи не сів послідущий горобець безхвостого роду на їхнє генеалогічне древо? На золоту безпорадну гілочку…

Коли її величність вкладала дівчину спочивати, перш ніж побажати добраніч, гостя благально зашепотіла королеві: “Присягаюсь… Це справжня горошина! Все тут знов зазеленіє! Ось лиш мине трохи часу… Справжня… Що ж ви мовчите? Хочете, перевіримо?..” Нічого не відповівши, королева пішла од неї, але зупинилась у дверях, озирнулась і, ніби принатурившись до інтонації дівчини, прошепотіла:

— Перевіримо!.. Перевіримо, чи справжня принцеса до нас завітала.

Ще раз оглянула височезну постіль, яку світло маленької свічечки робило ще грандіознішою, і вийшла, сама собі дивуючись.

Сиділа тепер у якійсь веселій задумі, але чутливо реагувала на кожен шурхіт. І то пускала мужу очима лихі, якісь зарізяцькі бісики, що від них ставав він ще похмуріший, то прокрадалась на підслухи до дверей принцесиної спальні, які лишила навстіж розчиненими.

Поверталася так само тихо — як фея або злодій. У дзиґарях ляскали секунди… Повільно сідала поруч короля й, ніби міркуючи вголос, сама до себе проказувала:

— Кручена. Не засне… скімлить… — Обводила підлогу уважними очима і, вдаючи простодушність, мовляв, невтямки, додавала: — Чого б то?

Його величність почувався знебулим і оглухлим, але раз по раз намацував кинджал при поясі, готовий коли що… “Отак-то… Каторжани… стратенці… своєумці… принцеси з чужих зірок… Побачимо, яке воно слухняне. А ні, то жили… на лютню”.

— …і що б воно за знак? — провадила своє королева-мати, дарма що не мала, здається, вже й крихти сумнівів.

Зарано, тільки на світ благословилося, дівчина ще голосніше застогнала, запирхала і з сльозами — вереда вередою — почала гамселити п’ятками своїми маленькими по тих подушках. А потім, скрикнувши: “Лелечко!” — в довгій нічній сорочці, яка лопотнула, мов парашут, що розкрився, зринула з височенної постелі.

Зараз і втрапила в обійми королеви, чиє бліде з неспання обличчя було врочисте і ніжно-строге.

— Що ж це за постіль така! Та в мене ж од чогось усі боки в синцях! — пожалілась гостя, одразу ж зніяковівши від цих своїх невдячних слів.

Зніяковівши про око цієї жінки, я тим часом була певна, що ніякого невдоволення моїми “невдячними словами” вона не виявить.

Так і сталося. Вона… поцілувала мене (от сміхота: “Доброго ранку, донечко!”) й заходилася перевдягати.

Голою спиною я прочитала радість на лиці королеви: та побачила мої синці, яких увечері ще не було, і, мабуть, відчула якесь особливе натхнення, бо так затягнула корсет, що я трохи не задихнулась.

Воістину як стій виліковується юна романтичність. Де поділася вона, щойно відчула я, зробивши свій — щирий і… романтичний — подарунок, які небезпечні флюїди випромінює блазню-ватий король. Та й жіночка його теж… Замість сентиментальності прийшли тверезість і хитрість — я відразу втямила, для чого так високо настелено і що лежить під усім цим надміром сінників та пуховиків. Горошина!

І я цілу ніч щипала собі спину та боки, крутилася й по-справжньому рюмсала — від справжнього болю. А на ранок у королеви не лишилося сумнівів, що я справжня принцеса. (Це що ж, досить збрехати — і все, бач, стає справжнім?..)

Переодягнувши в свою стареньку, однак вельми пишну сукню, вона поставила мене перед короля:

— Її високість принцеса Альдебаранська! — В передчутті свого близького свекрівства королева шморгнула носом, голос її затремтів. — Справжня принцеса! Бо тільки в справжньої може бути така делікатна шкіра…

Я зробила поштивий уклін з присіданням, король поцілував мене в голову, трохи незграбно торкнувшись (механік!..) моїх покритих бантиками плечей: “Кращої пари для його високості принца… отак-то”. Ні, він був усе ще до краю стурбований… І я розуміла чим. А відтак, коли його величність одвів королеву набік і коротко, майже одним блискавичним позирком про щось розпорядився — відгадати зміст цього загаду мені було неважко.

Безперечно, він наказав… убити горошину.

Але це вже було зроблено…

Ясна річ, він також сказав обшукати моє корабельне вбрання: раптом іще десь залягло по кишенях яке насіння.

Безперечно й те, що стара все перетрусить і пильно перемацає кожен клаптик скинутої одежі, її комір і кишені, підкладку й петельки, ремінці, кожну марничку дивного для тубільців закрою. Марний клопіт!.. У мене справді нічого більше не “завалялося”.

А горошину я розчавила сама, злізши вночі з постелі. Серце віщувало лихе… Не хочуть приймати подарунок — не треба. Злякалися — не треба й поготів: хто їх знає, на що вони здатні в страху своєму.

Одне, одне мені випадає — чекати. Животіти з ними помаленьку й — чекати.

Після катастрофи я одразу про те не подумала, а вночі, піддавши себе тортурам і мало не заволавши “мамонько!”, згадала: так з “камоду” постійно йде подібний сигнал (мовляв, а я — тут! Цифри різні, цифри… Тут-бо я, тут!). Одного прекрасного дня хтось із наших його почує…

Коли з опочивальні повернулась королева і закудкудакала щось у вухо його величності, я подумки передражнила її: “Ба! Горошина виявилась не менш справжньою, ніж принцеса! Не менш делікатною! Синців, щоправда, нема — під вагою сінників та перин зосталось саме мокре місце. Ось лушпиночка…”

Тепер задоволені були всі.

Незабаром урочисто благословили нас із принцем. Король сказав, що волів би “скликати” (сиріч змайструвати) на святковий бенкет механічних весільних гостей, та навряд чи швидко впорається — старість. Зате подарує іншу дивовижу.

І подарував. Примусив знову заторохтіти всю підвладну йому “природу” і, вивівши нас надвір, ізрік:

— Обминаючи літо, дарую молодим щедру, врожаїсту… осінь! — Дуже задоволений собою, зробив царствений жест.

Те, що я побачила, здалося неймовірною гидотою. Гумові троянди й бузок здувалися, в бензиновому тумані сад опадав “цвітом”. Натомість на сталевих гілках надувалися здоровенні “фрукти”. А долі такі ж перебільшені “овочі”, смугасті кавуни, неприродно яскраві гарбузи й дині. Мати й син зустріли це