Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

на душу кожного. Це відчували і син, і мати, і батько, який ще не міг передбачити небезпеки. Про зброю, що дорівнює атомній, про цей заряд, підведений під владу, він подумає згодом. Про безпорадність наймогутнішого — згодом, згодом!.. Вечір цей тихий… Запитальний погляд принца, запитальний усміх королеви. І молоденький король на картині запитально й натхненно зорить на вчителя музики, а той відповідає ласкавою строгістю, за якою — погано приховане захоплення. Вечір, незнайома вповільненість часу, всі відчувають цю вповільненість і ніхто ще не здогадується, що в часі, в його пружині, яка роками накручувалась тут майже до зламу, вже намітилася тріщина.

— А як, ваша величність, зветься ця планета? — запитувала юна гостя. — Тобто в нас вона відома як Тіогретта-прим. А по-тутешньому?

— Колись її називали Горгундою, — поважно й прихильно відказував король. — Але відтоді, як перестала бути планетою, не зветься вже ніяк.

— Перестала бути? — всміхнулася принцеса, їй уже трохи одлягло від серця в товаристві. Король, який там, у вихлопному тумані, сперш видався їй старцем, мандрівним музикою, був насправді монархом-диваком. Вона відчула приплив іронії. — То що ж, тепер це зірка? Чи метеор? Чи, гм, туманність? Бузкова туманність?

Королева ледь помітно похитала головою: “Скільки вчених слів!”

— І те, й друге, й третє теж скасовано, — провадив король. — Наша земля плеската!

Принцеса знову зі здивованим усміхом щось на те зауважила, однак його величність наче й не почув.

— Пласка, — терпляче повторив він. — З цього приводу я видав відповідну постанову. Не треба, не треба ніяких… оцих самих планет, що про них стільки торочили-морочили наші вчені мужі. Отак-то.

— Але чому?!

— Та, бачте… — скинув бровами. — Старі ми стали з її величністю, дружиною моєю чудовою. Стільки, бачиться, пережили… Тож я і врадив: нехай уже краще буде плеската. І хай на трьох китах стоїть. Так певніше. На старість, дитино, спокою прагнеться. Усталеності. Як на мої літа, зовсім не подоба з жахом усвідомлювати, що сидиш на якійсь кулі, а та, мов скажена, крутиться навколо світила! Бр-р, волосся дротом стає…

— Антропоцентризм! — захоплено констатувала гостя.

— Вельми розумну послав нам господь візитерку, — обізвалась на те королева. — Ви що, голубонько, справді наполягаєте на своєму високому походженні? Де ж тоді ваші докази? Де клейноди?

— Та я вже казала, все згоріло, — опустила очі дівчина.

Сідало сонце і своїм рудим, весело-тривожним квачем помалювало стіни в залі, обличчя співрозмовників. Дзигарі видзвонили дев’яту вечора. Королева мовила, що “голубоньці” все-таки буде зручніше одвечеряти в челядні, й додала, що гостя, може, звикла до вишуканих страв, але хай не гнівається, бо, ніде правди діти, “злидні в нас усі пундики переїли”. І вона взяла вже дівчину за руку, аби вести темними коридорами у північне крило палацу, коли та раптом просяяла: мовляв, хоче зробити всім їм подарунок. У неї-бо випадково знайшлась у кишені одна вельми коштовна, та ні — безцінна річ!

Король то сідав на свій твердий стілець, то — наче хто приском сипне — схоплювався, бігав, сердешний, туди-сюди… Він був у такому стані, що просто-таки не міг добрати рахуби, як має вчинити. Одне було на думці: “Оце виразку зароблю…” Пригадалося, що завжди, коли чимось дуже тривожився, то почував судоми в животі. Потім усе, нівроку, миналося, але цього разу тривога й жах були якісь нездоланні. А все клятий подарунок.

Наче хто лезом — тут тобі й смерть! — водив по шлунку…

Горошина, бач, випадково завалялась у дівчиська в кишені! Попервах ніхто нічого не зрозумів. Дівчина поклала її на стіл і була одведена в челядню; не зрозумів був і він — подумав: смарагд якогось незвичайного гатунку…

Що ж діяти? Король так зле почувавсь, що ні про яке тверде рішення не могло йтися.

Діти під час пожежі ховаються під ліжка. Його величністю, вочевидь, також рухав інстинкт, бо, зрештою, дружині було загадано сховати “оте”. Сховати так, щоб ні в якім разі! Щоб не знайшла “ота”! Бо раптом захоче… застосувати… Отак-то.

Бігаючи по їдальні, король, одначе, уважно вибирав собі дорогу: не зачепити б стіл, на якому… лежала… Монархові таки ввижалась воднева бомба.

Попри те, що королеві поки що годі було збагнути, чому його величність так нервується, вона ані на мент не завагалась, виконувати чи не виконувати чоловікову волю. Куди, куди ж його, справді, горошину ту від дівчини заховати?.. І придумала.

Рішення було таке оригінальне й таке бездоганно правильне, що королю зволожило очі. О, яка лояльність, яке служіння!.. Коли б її величність була, прости господи, не жінкою, а чоловіком, належало б нагородити її орденом.

Старий відчув полегшу. Королева взяла горошину й пішла до однієї з почивалень.

Там її величність поскидала з ліжка все, що було настелено, й поклала на голі дошки горошину. Поверх неї навалила таки чималенько сінників та пуховиків, а тоді послала рядна, а тоді набила кулаками цілу безліч подушок та й повмощувала їх і в приголів’я, і в попідстінь, і під спину, й у ноги… Наувихалася так, що змокріла. Зате ніколи не заманеться дівчині шукати горошину тут, де її покладуть спати. Авжеж, ніколи!

Уже звернуло з опівночі, а король з дружиною та сином ще не обляглись.

Король-батько, переконавшись ще раз у знаменності всіх подій, надів корону й сів край того ж таки столу, з якого її величність досі не прибрала бляшанки… Але про те йому було зараз байдуже.

У животі вже не різало, а думка однаково — сонцем-сонечком, світилом, світочем, світцем, тривожним каганчиком оберталась навколо горошини. “Отакий трапунок!.. Боже-боже, тільки згадати, скільки докладено сил, скільки снаги, зрештою, уяви!.. Скільки недоспано ночей… Скільки страху, нервів, дурниць та марниць, слів, наказів… Ворожінь, флюїдів, формул, чорнокнижних одкровень!.. Я й війною скількох, і по тюрмах, по каторгах… А на шибениці?! Недосипав, тільки подумати — винайшов цивілізацію, що сама себе, мов гадюка, з’їла; зробив усе, що міг, у сивий волос вбився. Пустеля… пустка… руїна… Досяг! Доскочив! Маю! Розкошую! Необмежена влада. Абсолютна влада. Ніхто такої не мав! Схотілося осені — є! Схотілося весни — от вона! Літо? Будь ласка. Зима? За півгодини! Все віддав за це. Нічого не пошкодував. Влада!.. Й ось тобі маєш. Ні, те, що зайва людина, то ще нехай. Правда, для сина вимріяв, наобіцяв… Коли й ми з твоєю матір’ю, мовляв… одійдемо… Звідаєш влади, якої взагалі ніколи ніхто не заживав… Тільки ти й твоя воля! До речі, не розумію Творця: для чого йому було цю матерію, всесвіт, так звану природу, мешканців смертних, мушву оцю, комашню людську