Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

Знижуючись, “камод” летів геть од місця вибуху корабля.

“Юна романтичність у монарших осіб вигоюється досить швидко й легко”, — нагнулись на думку слова одного цирульника-єретика.

Покинутий напризволяще заєць торохтів двотактним двигунцем і кружляв гаєм, поки не наскочив на стовбур дизельного дуба. Якийсь час тварина вперто рухала ніжками, відгрібаючи землю. Незабаром їх заклинило.

Король таки справді був королем. От спробуйте ви зробити бензинового зайця. А його величність виготовляв їх по кілька десятків протягом осені.

У другому ілюмінаторі “камоду” принцеса побачила таку ж понуру поверхню цієї горопашної планети.

Ба! Це був простір, на якому маною, камінною квіткою в пустелі стояв замок. З високими зубчастими вежами. З похиленими нерухомими флюгерами…

Модуль знижувався, але замість того щоб сісти в крісло й зафіксуватись пасками, дівчина не відриваючись дивилась у кругле віконце. їй здалося, що замок оточений трьома загонами лицарів у лискучих латах…

Чи то були якісь механізми?

За столом засиджуватися не було потреби. Але й за цієї скромної учти не поспішали: звичай понад усе.

Якби навіть у замкових коморах та льохах уже вичерпались припаси консервів і високородному сімейству довелося б призволятися лише вареною збруєю та ботфортами, їсти, як мовиться, свищі в борщі,— обіди проходили б так само церемонно, вишукано-мляво.

Перед кожним з трьох стояло по бляшанці. Посуд давно перебився, головною провинницею була мати-королева: поки вчилась мити, перетворювала тарілки на череп’я, а як навчилася — то з’ясувалось, що вже й мити нічого.

Таки не хлібом єдиним тут жили. За всієї нинішньої зануреності королеви в найбуденніші господарські турботи, гідні радше клопотів покоївок, прибиральниць чи куховарок, — її царственого обличчя ніколи не полишав вираз певності свого високого становища.

І хоч як монархові свербіло піти скоріше та й розпочати весну, він повільно й зосереджено длубався в своїй бляшанці срібним ножиком і такою ж виделкою. А руки мав плямисто-коричневі від незмивного мазуту.

Антигравітаційна машина з принцесою нечутно пропливла над замком і сіла за кілька миль од нього.

Електронна клямка по-жаб’ячому кумкнула, дверцята розчинились, і принцеса зіскочила на порепаний грунт. У своєму скафандрику вона була схожа на тендітну ластівку.

Сімнадцятирічна красуня жалібно посміхнулася незнаній кружині, на якій, може, доведеться звікувати вік…

Трохи оббувшись у цьому чужинному світі, вона глянула на “камод” — так, наче це була ображена мовчазна істота, — й подалася бездоріжжям до замку, що бовванів аж ген біля межі сонного неба й широкополого степу.

Прошкувала неквапно. Дихалось тут важкувато, як у великому технізовано-гамірному місті. Проте не чулося ніякого шуму, крім легкого похрускування шпаруватої землі під ногами.

Трава не шепотіла,

птах не співав,

риба не брьохалась,

ліс не шумів,

звір у пущах не нипав.

Здолавши половину відстані, її високість побачила, як обіч палацу, між отим блискучим залізом, що з неба здалося їй лицарськими панцирами, завалував дим… А тоді до її слуху долинуло машинне гарчання. Наче зі звичайної автостради.

Туман той розлягався, крийма вкриваючи замкове довкружжя. Шум, гуркіт посилювались…

Дорога в цім світі їй була одна — до замку. Тож дівчина просто ввійшла в цю бузкову повсть.

Ступаючи майже помацки, вона невдовзі надибала один з механізмів, що так рокотав, аж дрижаки землю брали. Це було…

Ні, принцеса спочатку не повірила — ні цій прояві, ні здогадові своєму. Але так чи інакше, а було це… дерево.

Дерево, що росло на очах. Сталеві рурки поволі висувались одна з одної — вище й вище, аж поки “стовбур” і “віти” не вигнались на чотири людські зрости.

Сичала пневматика…

Дівчина поринула далі в бузкове молоко, та не зробила й десяти ступнів, як цілий тлум “дерев” і “кущів” став їй на шляху. На них — хоч знаменуйся — виростали з бутонів великі яскраві квіти! Але ж і це була зроду-віку не бачена… бутафорія. Розмальована гума.

Товстенькі пелюстки надимались насосиками.

— Господи, як грубо й злиденно!..

В уяві майнули роси на луках вітцівщини, цупке й темне трояндове листя. Водограї квітів! Птаство! Трави в пояс! Альтанки з виноградної лози, таємничий аромат землі проти заходу сонця, мерехтливі сонети цвіркунів…

Не знати, скільки ще вона проблукала королівським садом (далі — парком, а взявши у ліву руч — гаєм, бо, як вважалося, до замку тулилось і те, й друге, й третє…), та от її високість постерегла, як ув однім кущі, пирхнувши, вимкнувся двигун. А тоді все почало вимикатися, замовкли дерева, залягла тиша…

І в цій тиші, у дзвінкому безгомінні, в глибинах його (“Кому ж запотребилась отака веснонька? — не йшло принцесі з голови. — Чи само воно так… “росте”? Нова форма життя?”), у без’язикості планетарній почулася музика. Ноги самі понесли дівчину на цей чарівний поклик повз водопілля несправжнього цвіту, що заличковував крицеві стовбури.

Й ось вона побачила старого діда, який сидів при “кореневищі” височенького дерева, мабуть, “груші”, і, бока нахиливши голову, добував ту музику з лютні. Все це скидалося на маячню: поріділий бензиновий туман, алеї металевих рослин з двигунами, старовинний манірний гімн, сивий музика в полатанім камзолі, розкидані довкіл тубільця гаєчні ключі, шланги, замизкане мастилом ганчір’я…

Музикування урвалося. Правиця скам’яніла над струнами. Старий побачив те, чого ніяк не сподівався, — незнайому людину! Отут!

— Ти-и… чия, дівчино?

— Здалеку я… Шукаю входу до замку.

— А хто ж така?

— Та… принцеса, — одповіла тихо, й він помітив, як очі її зайшли смутком.

Королевич наш, чисто як у тій старій казці, добряче колись поїздив, шукаючи наречену — справжню принцесу, гідну його високородності.

Але не знайшов не те що справжньої — ніякої. Сказано — знелюдніла їхня планета. Вернувсь упорожні, з поганими вістями, зітхнув, ударив лихом об землю — як так, то й так.

Коли раптом он яка новина-дивина! Дівчина, та ще з неба, та ще присягається, що справжня принцеса.

Сидів, до вечері й не доторкався, як засватаний (тільки про це ще й помовки не було), то блідий, то червоний — засоромлений хлопчисько й годі. В розмові участі не брав. Лише знишка пас очима гостю. Й зітхав крадькома. Ану, як несправжня — чи ж благословлять… чи ж схвалять… Чи ж дозволять?.. А вподобав дівчину з першого ж погляду, та так, що світ уже йому не світив.

І вечір цей тихий… Незвичайність його вже лягла