Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Протипожежна автоматика (керована тим-таки Голомозим), хоч умри, ну, ніяким світом не хотіла вмикатися.
— Двічі по два-а-а-а!!! — верещали динаміки. — До стінки!.. Руки за голову!.. Двічі по два-а-а-а!!! А-а-а-а!!! І-і-і-і!!!
Корабель увіходив у атмосферу. Або, точніше, падав.
У центральному відсіку з екологічними скарбами, що їх дівчина везла на цю планету, зчинилися страшенні ґвалт і метушня. Зі скаламученого басейну почала викидатись форель, по пультах гасали тигри, а від ревища й тупотіння антилоп, благородних оленів і сарн навіть пригасло освітлення. Але щось уже з хрускотом горіло, зайнялись лелечі гнізда, розповзалися змії, по-обдмухувало кульбабки, а чудовисько горохоїд на назвисько Монстрик, або по-домашньому Моня, беркицьнулось горічерева й агонально захвицало драконячими ніжками… Принцеса затулила вуха й заплющилась, та на неї градом посипалися райські яблука (доброго, до речі, заводу), й вона наосліп, навмання кудись побігла й, незчувшись, катапультувалася…
З собою її високість не прихопила ні валізки з грибними дощами, ні портфеля зі смерчем, ані клумачка з полярним сяйвом.
Права долоня в королеви давно не боліла. Відтоді, як там виріс жовтий шкарубкий мозоль, її величність спритно і вправно орудувала консервним ножем.
Відкривши три бляшанки сосисочного фаршу, вона гукнула в кухонне вікно:
— Обідати подано!
І відразу ж схопилася — та що ж це я? Поставила бляшанки на тацю й мерщій понесла до їдальні, великого лункого залу, розрахованого на бенкетування трьохсот і більше персон (о, скільки саме таких учт відгуло тут!). Королева гнівалась на себе: як могла так помізернішати, щоб бодай на мент… бодай припустити таке — обідання в кухні! Та ліпше не дожити…
Вона підійшла до овального, на левових лапах дзеркала й поправила зачіску. Гордовита дама в люстрі, яка пустила крижану блискавку з очей, заспокоїла її.
Король тим часом закінчував своє порання в парку.
Іноді поглядав на гайок і фруктовий сад — вони хвилювали повною своєю готовністю: все було налагоджено, обтерто від зимового консервуючого мастила; рухомі деталі, навпаки, любовно помащені тавотом.
Нікель сліпучо сяяв.
Одкинувши капот бузкового куща, король схилився над карбюратором. Відстійник був ще з осені добре промитий, жиклери одрегульовані. Його величність ^нав, що й запалювальні свічки в бойовій готовності, а тому не став їх відгвинчувати, аби оглянути зазори.
Можна було йти обідати, от тільки син щось забарився на своєму полюванні…
Зненацька — монарха навіть трохи хитнуло — гримнув залп тисячі гармат. Наче грім… Але ж це неможливо!
Чи то не принц влучив зайцеві в бензобак? Та ні, гуркіт долинув здалеку. Й угадувалась у ньому пекельна могуть… Певно, то якесь нафтосховище вибухнуло. А взагалі непогана ідея, подумалось королю. Треба розшукати всякої вибухової всячини і щовесни отак влаштовувати грім. Справжній весняний грім! Тільки щоб не на голе дерево, як цей.
Її величність вийшла до чоловіка. Пригорнувшись одне до одного, вони якийсь час вдивлялись у далеч, у світи, звідки так захмеліло й грізно гукнула чи не їхня молодість. Мертве поле та степ. Безпритульний степ і поле, встелене іржавими кістяками колись рухомого залізяччя…
З гаю випрошкував принц. За плечима гвинтівка.
— Іскри довго не було. Наморочився, доки запустив. Ну, застрибав мій вуханчик, прицілююсь… А воно звідти я-як тарабахне! Ви чули? Що воно?
— Грім.
Королевич тільки кліпнув очима. Ні, він не перечив, дарма що мав великі сумніви. З одного боку, навряд чи то був справдешній грім. Але, з другого ж, — традиції, віджилі й не годні в чомусь зарадити, як та скарбниця, а все ж сильні в цій сім’ї традиції, виховання, етикет, проблема передачі корони і т. ін. Треба коритись.
І він корився. Не так щоб охоче, але, якийсь занадто добрий серцем, безвольний, змалечку затурканий і зацитьканий, слухався. Та й чи міг бути іншим? Ріс в оточенні лише батьків, спілкування з однолітками не зазнав. Отже, ніяких небажаних впливів, ніяких — воленс-ноленс — змагань з ровесниками. Відтак повна відсутність характеру, поганих манер і власних ідей. До того ж… була одна таємниця. Вона лякала його високість й осмучувала.
А почалося з того, що батько одного разу взяв його за руку, пильно подивився в очі, готуючись звірити свою, судячи з усього, потаємну і вкрай важливу думу: “А коли вже й ми з твоєю матір’ю підемо… туди, звідки не повертаються… Знай, ти зробишся… Я заздрю тобі… Бо передам, себто ми з мамою передамо своїм відходом тобі… себто… — і король з таким тужливим, аж навіть лютим сподіванням зазирнув, здалось, у саму душу принца, що той перестав дихати. — А втім, ти зрозумієш. Потім. Здогадаєшся…” Вогонь у батькових очах раптом згас, і розмова ця більше ніколи не поновлювалась. Але вражений принц одтоді бачив у повітрі таїну монархових слів. Повітря завше згущувалось між королем і сином. Ніби з’являлась тінь од прозорого крила, яке таємниця зі страшною посмішкою поклала на їхні голови.
— Грім! — зачудовано мовила королева.
— Грім, — без усякої інтонації повторив принц.
— Зайців, — кисло глипнувши на синка, зауважив король, — слід бити взимку.
Принц, якому давно остогидло полювання на бензинових зайців, оця, мовляв, розвага для шляхетних кавалерів, і тут змовчав.
— Ходімо обідати, — королева взяла чоловіка під лікоть, і сімейство рушило до великих, оздоблених бронзою дверей…
…до дверей, що їх не прочинять лакеї і за якими не вклоняться придворні в пошані й відданості… Самотність не робить реверансів, не вносить страв на порцеляні й не підтримує вам полатану мантію.
Її, самотності, стає лиш на те, щоб прошепотіти проти ночі моторошну казочку.
У “камоді” — катапультованому модулі — принцеса відчула раптову байдужість до всього на світі, принаймні… до себе самої.
Та чи могло це тривати довго? За якісь хвилини з гарних дівочих очей полилися сльози. Крізь них її високість бачила жовтаве марево в ілюмінаторі.
“А якби я опустилась на нічний бік, — гадалося принцесі, — і якби там хоч хто-небудь живий… Сказали б: он зірка пада!”
Двигун тихо хурчав, “камод” плавно знижувався, марево потроху розсіювалось, і зарюмсана бранка чужої планети загледіла вдалині свій корабель. Він падав, наче звичайний метеорит, — за ним тягнувся сірий хвіст.
І — впав, розкиданий вибухом на друзки… Звук од того вибуху був сильніший за грім. Але король, повірте, мав великі підстави наректи це громом.
Безталанночка зрозуміла, що вороття звідси, певно, вже не буде, а втекла ж вона з дому, ні про що нікому не сказавши…
— Так тобі й треба, романтична дурепко! Хотіла, бач, подарувати життя цій пустелі… Подаруєш! Власне.
Про цю змертвілу планету з такою красивою назвою Тіогретта-прим вона
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзвони зеленої Галактики», після закриття браузера.