Читати книгу - "Все ясно"

його на виделку й почав на нього дивитися. «Раді вас бачити в Україні», — сказав Дєд і гепнув мене по спині, шо мені, мушу сказати, не дуже сподобалося. Далі Дєд засміявся. «Раді вас бачити в Україні!» — переклав я і також засміявся. Тоді й герой почав сміятися. Довгий час ми дружно і голосно реготали. Ми привертали до себе увагу абсолютно всіх, хто був у тому ресторані. Наш регіт був дуже потужним, а потім ше сильнішим. Я бачив, шо у кожного з нас на обличчі з'явилися сльози. Незадовго я зрозумів, шо кожен з нас сміявся із зовсім іншої причини, кожен зі своєї, і кожна причина не залежала від картоплі.

Є один прикол, про який я раніше не згадував, але зараз саме той момент, шоб розповісти. (Будь ласка, Джонатан, ніколи нікому цього не показуй. Я навіть не знаю, нашо я це тут пишу.) Одного разу я прийшов додому після дискотеки в одному з тусовочних нічників Одеси і мені захотілося переглянути телебачення. Я був у шоці, коли почув, шо телевізор уже був включеним, бо було досить пізно. Я докумекав, шо це міг бути тільки Дєд. Я вже розвивав цю тему раніше, коли писав, шо Дєд часто приходив до нас уночі, коли не міг заснути. Так було ше до того, як він почав жити у нас. У таких випадках він вічно засинав перед телевізором, а за пару годин прокидався і йшов досинати додому. Якшо я тільки не спав, я тоді б не почув, як Дєд дивиться телевізор, то я міг і не знати, ми він приходив до нас, чи ні. Може, він і приходив кожної ночі. Але раз я цього не знав, то думав про нього як про привида.

Коли Дєд дивився телевізор, я не зважувався з ним вітатися, бо не хотів йому заважати. Так і тієї ночі я пройшов тихо, намагався не шуміти. Я вже був на четвертій сходинці, коли почув шось дивне. Це в принципі не був плач. То було шось трохи легше за плач. Я помалу опустився на чотири сходинки назад. На самих тільки пальцях я пройшов на кухню і з-за кута виглянув у кімнату з телевізором. Спочатку я побачив телек. Показували футбол. (Не пам'ятаю хто грав, але знаю, шо наші вигравали.) Потім я побачив руку на бильці крісла, в якому Дєд любив сидіти. Але то була не Дєдова рука. Я ше більше визирнув і мало не впав. Я зрозумів, шо мав би впізнати звук, який нагадував плач. Це був Ігорчик. (Я почував себе повним ідіотом.)

Побачене викликало в мені страждання. І я поясню від чого. Я зрозумів, чого він мало не плакав. Я все це дуже добре розумів і думав підійти до нього і сказати, шо я колись-то теж майже плакав, як і він, бо мені здавалося, шо я ніколи не буду якоюсь величиною з багатьма і різними дівчатами і місцями, куда можна буде піти. Але це було не так. І він теж потім стане таким, як і я. А тепер глянь на мене, Ігор, синяки пропали і це лайнове відчуття теж, а з'явилася впевненість, шо ти заслужив на все, шо маєш від життя.

Але тоді я нічого не міг йому сказати. Я опустився на підлогу на кухні, за пару метрів від нього й почав ржати. Я не розумів, чого я ржу, але стриматися не міг. Я затиснув рукою свій писок, шоб не видавати ніяких звуків. Але мій сміх наростав і наростав аж у мене заболіло в шлунку. Я спробував підвестися і сховатися в себе в кімнаті, але боявся порухатися і не розреготатися ше сильніше. Я пробув там довго. Мій брат продовжував невпинно майже ревіти, шо робило мій сміх ше потужнішим. Тепер я розумію, шо то був той самий сміх, такий самий, як тоді в ресторані в Луцьку, як і сміх мого Дє-да, як і сміх героя, які загубилися в такій же темряві. (Прошу милості за цей пасаж. Може, я потім витру його звідси, перед тим, як відправляти його поштою.) Шо ж до Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, то псина так і не зжерла свою картоплю.

Ми з героєм за вечерею багато говорили, найбільше про Америку. «Розкажи мені про речі, які у вас там є в Америці», — попросив я. «А про що саме ви б хотіли дізнатися?» — «Мій друг Гриня повідомив мені, шо в Америці є багато класних бухгалтерських шкіл. Це не брехня?» — «Думаю, що так. Щоправда, точно я не знаю, але зможу дізнатися для вас, коли повернуся додому». — «Дякую, — сказав я і зрозумів, шо тепер у мене є контакти в Америці і шо я вже не сам, а потім я запитав, — а шо ви хочете робити?» — «Що я хочу робити?» — «Ну, ким ви будете?» — «Я ще не знаю». — «Та як же, знаєте?!» — «Тим або іншим». — «Як це тим або іншим?» — «Ну, я ще не вирішив». — «Батя казав мені, шо ви пишете книжку про цю поїздку». — «Я люблю писати». — Я поплескав його по спині: «Так ви писатель?!» — «Тссс». — «А чого, класна кар'єра!» — «Перепрошую?» — «Ну писатель — це ж дуже благородно». — «Благородно? Я про це не думав». — «А якісь книжки ти вже видав?» — «Ні, але я все ще дуже молодий». — «Ну, а оповідання твої вже видавали?» — «Ні, хіба одне або два». — «А як вони називалися?» — «Забудьте». — «Суперова назва!» — «Та ні, я маю на увазі, що про це варто забути». — «Я би дуже хотів прочитати твої оповідання». — «Вони вам навряд чи сподобаються». — «Чого ти так думаєш?» — «Вони навіть мені не подобаються». — «Ну?» — «Це все гідне хіба підмайстра». — «Шо значить гідне підмайстра?» — «Ну, це ще не справжні оповідання, я лише вчуся, як писати». — «Але одного разу ти ж таки навчишся?!» — «Маю надію». — «Це ж усе одно, шо стати бухгалтером». — «Можливо». — «А нашо тобі писати?» — «Не знаю, я звик думати, що я для цього народився. Ні, насправді я так ніколи не думав. Це слова інших людей». — «Та кинь ти, я от чую, шо народився для того, шоб стати бухгалтером». — «Вам пощастило».