Читати книгу - "Чарівні створіння"

Місіс Лінкольн легко вписувалася в ДАР. Була там відповідальним секретарем, навіть я це знав. А ще разом з мамами Саванни Сноу й Емілі Ашер була членом комітету. Моя ж мама ліпше провела б час у бібліотеці за вивченням мікрофільмів.

Якби могла.

* * *

Увесь цей час Лінк продовжував щось говорити, і врешті-решт я зацікавився і почав його слухати.

— Моя мама, Саваннина, матір Емілі — вони кілька вечорів не відходили від телефонів. Чув, як пліткували про розбите вікно на уроці англійської і поранені руки племінниці старого Рейвенвуда, — Лінк не замовкав навіть на поворотах. — І про те, що твоя дівчина щойно з психлікарні у Вірджинії, і що вона сирота, і що у неї маніакально-депресивний психоз абощо.

— Вона не моя дівчина. Ми просто друзі, — автоматично заперечив я.

— Та годі. Вона тебе, бачу, так запрягла, що хоч сідло одягай.

Таке саме Лінк сказав би щодо будь-якої дівчини, з якою я спілкувався, про яку розповідав чи на яку мимохідь кинув оком.

— Ми не зустрічаємося. Нічого не було. Просто гуляли.

— Та не чеши, вона ж тобі подобається. Зізнайся, Вейте, — не церемонився зі словами Лінк: сам він навряд чи міг би просто тусуватися з дівчиною без очевидної на те причини. Ну, хіба що вона б грала на електрогітарі.

— Я не кажу, що вона мені не подобається, але ми просто друзі.

Це була чистої води правда, навіть якщо я не хотів її визнавати. Але то вже було інше питання. У будь-якому разі я ледь помітно усміхнувся. І даремно.

Лінк удав, ніби від цих слів його знудило просто на коліна, і в цю мить ледь вивернувся від зустрічної вантажівки. Звісно, він просто патякав. Йому було байдуже, хто мені подобається, головне, щоб він мав чергову тему для приколів.

— То що, правда? Вона той-во?

— Що — той-во?

— Ну ти знаєш. Впала з дуба і по дорозі зчесала усі гілки?

— Луснуло вікно. І все. Жодної містики.

— Місіс Ашер каже, вона влупила у вікно кулаком або щось у нього жбурнула.

— Та ти що? Правда? Місіс Ашер я на минулому уроці чомусь не помітив.

— Ну, мами моєї теж не було, але вона казала, що, можливо, сьогодні прийде.

— Кльово. Забий їй на обід місце за нашим столиком.

— Хтозна, а раптом вона ці вікна била в усіх школах, де навчалася? Того її в ту установу й забрали, — Лінк говорив цілком серйозно, а це означало, що крізь його вуха з часу шкільного інциденту пройшла купа чуток.

На якусь мить я замислився: Ліна казала, що у неї заплутане життя. Чи не була історія з вікнами й лікарнями однією з тих численних таємниць, про які вона не хотіла розповідати? Що як усі Емілі Ашер на світі мають рацію — і я опинився не по той бік барикади?

— Стережися, чувак. А раптом у неї дійсно не всі вдома.

— Якщо ти в це віриш, то не всі вдома у тебе.

На стоянку ми заїхали мовчки. Мене дратувала Лінкова поведінка, хоча я й знав, що він просто намагається вберегти мене від проблем. Я нічого не міг із цим вдіяти, дивний був день. Коли я вийшов з машини, то гучно гупнув дверцятами.

— Хвилююся за тебе, чувак, — визирнув за мною Лінк. — Дивний ти останнім часом.

— Ми що, подружжя? Подумай ліпше, чому в тебе ніколи не було дівчини, з якою можна поговорити. Навіть нехай у неї не всі вдома.

Лінк вийшов з машини і подивився на головний корпус:

— У будь-якому разі попроси цю свою подругу, чи хто вона там тобі, бути обачнішою. Ось поглянь.

Біля центрального входу місіс Лінкольн і місіс Ашер розмовляли з директором Гарпером. Емілі не відходила від матері ні на крок і робила страдницьке обличчя, місіс Лінкольн вичитувала директора, а той кивав, нібито напам’ять вивчаючи кожне слово. Можливо, він і керував школою Джексона, але знав, хто керує містом. Зараз він саме на них обох і дивився. Коли Лінкова мама закінчила розмову, Емілі почала інсценувати епізод із нещасливого уроку. Місіс Лінкольн зі співчуттям погладила її по плечу, директор Гарпер просто похитав головою.

Холодний був сьогодні день, нічого не скажеш.

* * *

Ліна сиділа в катафалку і писала щось у пошарпаному зошиті. Мотор торохтів ухолосту. Коли я постукав у вікно, вона підскочила й обернулася до головного корпусу. Матусь вона помітила теж.

Я показав їй, щоб вона опустила скло, але Ліна лише помахала головою. Я підійшов до автівки з іншого боку — теж замкнено. Ні, так просто мене не здихатись — я вмостився на капоті та скинув на землю наплічник. Поспішати було нікуди.

«Що ти робиш?»

«Чекаю».

«Довго чекатимеш».

«Маю час».

Ліна дивилася на мене крізь лобову шибку. Нарешті я почув, як клацнули дверцята.

— Тобі казали, що ти божевільний? — запитала Ліна, підійшовши до капота зі схрещеними на грудях руками. Точнісінько як Амма, настроєна посваритися.

— Б’юся об заклад, не божевільніший за тебе.

Лінині коси ховалися під чорною шовковою хустинкою з яскравими плямами рожевого вишневого цвіту. Я уявляв, як вона сьогодні дивилася в дзеркало і, готуючись до школи майже як до власного похорону, намагалася цією хустиною підняти собі настрій. На ній були джинси й навипуск — чи то довга футболка, чи то коротка сукня і, як завжди, кеди. Ліна насуплено зиркнула на головний корпус: матусі вже, напевно, сиділи у директора.

— Ти їх чуєш?

— Ні, — похитала вона головою, — я не вмію читати думки.

— Але ж мої читаєш.

— Не зовсім так.

— А вчора?

— Я казала тобі — не знаю, як таке трапляється. У нас просто є… зв’язок, — сьогодні їй важко далося це слово. Вона додала, не дивлячись мені в очі: — Я ні з ким такого не відчувала.

Я хотів сказати, що розумію її: коли ми ось так спілкуємося без слів, перебуваючи за милі одне від одного, я відчуваю, що вона ближча мені за будь-кого на світі.

Але я не міг у цьому зізнатись. Навіть подумати про це не міг, натомість мені в голову лізли баскетбольні тренування, шкільне меню, світло-зелений колір коридорних стін, які я ось-ось мав побачити, і ще купа всілякої маячні. Замість видати щось розумне, я схилив голову набік і ляпнув:

— Ага, дівчата постійно мені це кажуть.

От бовдур! І що більше я нервую, тим тупіші в мене