Читати книгу - "Легенда золотої кицьки"

— Дурний!

— Сама дурепа, — не втримався я.

— Перестань, бо ще раз ударю.

Я промовчав і знов перевернувся на бік, та від того легше не стало…

— Все ж таки у дитинстві в нас не було таких проблем, — невесело мовила моя співрозмовниця. — От скажи, ти коли був малим, любив грати у доганялки?

Я хотів ще певний час побути ображеним, тому не відповів. Здається, це давало мені хоч якусь компенсацію від отриманих на свою адресу неприємних слів. Втім, дівчина продовжила:

— Ми з друзями часто грали у квача — то були такі доганялки. Я любила тікати. Не подобалось бути квачем. А ти?

Я мовчав. Тоді Свята штрикнула мене у спину нігтем. Ніжності від неї не дочекаєшся — тоді у автомобілі вона була зовсім інша… Зараз білявка подобалась мені набагато менше. Зараз я був на неї злий… Я ледь не ненавидів її… Ну нащо було взагалі згадувати про той вечір? Хіба що для того, аби змусити мене почуватись винним, почуватись незручно…

— А ти? — знов перепитала мене Свята і штрикнула пальцем у спину.

— А я любив доганяти. Любив ловити.

Свята зраділа і нарешті перестала мене штрикати.

— А я любила ще у хованки грати. Знаєш, кажуть, що дитячі ігри побудовані на інстинктах самозбереження.

— Певно, так і є.

— Отже, виходить, що я слабка тваринка… Люблю тікати, умію ховатись… а ти, мабуть, хижак!

Ти ще не знаєш, наскільки я можу бути хижим… Взяти хоча 6 того вусаня… Я сам не очікував від себе такої люті і агресії…

Раптом я подумав, що, в принципі, всі мої дії досить логічні. Можливо, інша людина на моєму місці вчинила 6 так само… Раніше мені здавалось, що вбивству немає виправдань. Але тепер я чомусь змінив свою точку зору. Хіба часто з пересічними людьми стається таке, як сталось зі мною? Хіба часто усілякий непотріб, усіляке людське сміття вимагає від чесної людини піти на вбивство? Напевне, кожен на моєму місці зробив би так само. Не кожен подбав би про докази, такі, як пляшка, філіжанки, відбитки… Я подбав.

Цікаво, а у Святи є пояснення її вчинкам?

— Свята, все ж, що це за скринька з кинджалом? Чому ти все ж вкрала її?

— Через кішку, я ж казала.

— А чи є якісь… більш обґрунтовані пояснення, ніж галюцинації з кішкою?

Дівчина зітхнула, і я почув шум застібки на її спальнику.

Свята у одних трусиках та білій маєчці пішла до машини. Десь із хвилину її не було, та, пошарудівши у салоні, вона повернулася до мене із квадратним пакунком.

— Що це?

— Це скринька. Тримай і дивись.

Я висунув руки зі свого кокона і прийняв із Святиних тоненьких ручок дерев’яну коробку. Прямокутну, з легкого дерева. З різьбленими витинанками по всій ширині кришки. Орнаменти прикрашали кожну стінку скрині, кожен шматочок простору був заповнений різьбленими гілочками та листям. Що ж там, всередині? Кинджал?

— Це скринька… — знов промовила Свята, всідаючись на ткану поверхню спальника кругленькою сідницею. — Погана скринька. Вона несе смерть, і тому я її вкрала.

Я посміхнувся:

— Нащо тобі смерть?

— Бо та людина, кому ця скриня несе смерть, не має помирати.

— Це ти про пана Ларса?

— Авжеж… я його люблю, навіть кільце золоте подарувала із написом, що я його люблю!… Але й бути весь час під його доглядом я теж не можу…

Він не вміє любити так, як я. Він не вільний. Невільник своїх почуттів. Розумієш?

— Типу того, — кивнув я і відкрив скриню.

Ручку кинджалу було зроблено з золота. Вона мала форму тіла кицьки із двома білими іклами, що граційно вигиналися над золотавим тулубом. Здається, ікла були виготовлені із жовтуватої кістки. Блакитні камінці сяяли під місячними променями у очах золотистої тварини-прикраси… Річ була дійсно старовинна, у лусочках різьблення засів чорний наліт, а на тих місцях, де рука особливо сильно стискає ратище, тіло кішки трохи стерлося і взялося поволокою малесеньких розколин. Під пальцями відчувалось щось схоже на тріщинку по всій кружині. Здавалось, що ручку можна розібрати на дві частини, якщо сильніше натиснути…

— Гей, обережно, — боязко прошепотіла Свята і я не став псувати виріб своїми експериментами.

Незважаючи на старість кинджалу, лезо, виготовлене із променистої сталі, було як новеньке.

Я взяв зброю до рук… Долоня жадібно огорнула це прекрасне творіння людського таланту…

— Добре, — мовив я, точно не знаючи, що маю на увазі.

— Що ж тут доброго? — зітхнула Свята. — Цим кинджалом вбив себе дід Ларса. І батько — теж…

— І ти вирішила, що він, цей твій любий мільйонер, теж вкоротить собі віку таким ножем?

— Все може статись, — знизала плечима дівчина. — Хіба ти не відчуваєш цього темного мороку, що йде від цієї прикраси? Я думаю, Ларс вбив би себе через цю річ…

Я зрозумів, що всієї правди Свята не каже, втім, говорити про її Ларса зовсім не хотілося. Я закінчив огляд зброї і тепер оглядав тендітну дівочу фігурку, що сиділа переді мною, підібгавши ноги… Повні груди заманливо притислись одна до одної, створивши приворожливу ямку… я насилу відірвав погляд…

— Давай, я віднесу скриньку назад, — мовила Свята і поклала дерев’яний пакунок у яскраву малинову торбу.

Я не сперечався. Доки дівчина йшла до машини, мої очі були прикуті до струнких рівненьких ніжок, а потім, протягом половини ночі, я намагався змусити себе ні про що не думати…

Я випив води з друшляка, що висів на одній з мармурових гілочок фонтану у дворі караван-сараю. Тут було майже безлюдно — лише хивсан — товстий, та все ж спритний євнух з гарему — збирав у піску коло вікна якісь дрібочки.