Читати книгу - "Селище на озері"

М'ясо засмажилось, і жінки почали голосно скликати всіх на бенкет:

— Їсти! Їсти! Їсти!..

Люди вилазили з своїх жител і неквапливо простували до багаття. Кожен одержував свою пайку. М'ясом двадцятипудового ведмедя можна було донесхочу нагодувати усе селище.

Тільки Піжму ніхто не покликав. За звичаєм, коли старший нездужав і не міг сам прийти на бенкет, йому все-таки відносили найкращий шматок. Посилали, звичайно, молодих жінок по одній від кожної хижі.

Але цього разу ніхто не хотів нести м'ясо.

Нарешті покликали Кунью, і старша невістка Піжму подала їй палицю з настромленою на неї смажениною.

— Однеси дідові! — наказала вона.

Кунья простягла було руку, але, зашарівшись, відсмикнула.

— Не піду!

Ледве умовили її.

Кунья пішла неохоче, дорогою раз у раз спинялась, вагаючись, та зрештою наважилася й увійшла до хижі:

— Діду, ось послали тобі!

Вона подала йому смаженину.

Піжму не одразу зрозумів.

— Хто послав? — запитав він, насупившись, і взяв м'ясо.

— Усі. Святкують вони.

Піжму ще дужче насупився.

— А хіба, крім тебе, нікого було послати?

— Нікого,— ледь чутно прошепотіла Кунья.

— Що святкують? Звідки м'ясо?

— Ведмежина,— прошепотіла Кунья.— Уомі вбив.

Аж тепер зрозумів старий ганебність свого становища. Усе селище святкує перемогу його ворога, а йому посилають подачку.

Піжму сполотнів од люті і раптом випростався на весь свій велетенський зріст.

— Геть! — крикнув він не своїм голосом і швиргонув палицю з настромленим на неї м'ясом дівчині в обличчя.— Уб'ю! — ревів старий, ще дужче шаленіючи від того, що Кунья спритно ухилилася.

Піжму метнувся до нар, схопив із стіни списа. Кунья прожогом вискочила з хижі. Вона чула, як спис ввігнався в стіну і як люто репетував дід:

— Іди до свого Уомі! Уб’ю, якщо повернешся!

Перелякана дівчина стрімголов бігла через усе селище. Їй здавалось, що дід ось-ось наздожене її. Тільки біля Азиної хижі вона озирнулася. Діда не було.

Дівчина трусилася, мов у лихоманці, і, вскочивши до хижі, з плачем припала до Гунди.

— Уб'є! Уб'є! — кричала вона.

— Хто уб'є? Що тобі? — питалася Гунда.

— Дід! Піжму! Хоче вбити!

— За віщо?

— За ведмежину. Мене послали. Я принесла, а він — списом. Пролетів мимо...

Гунда нарешті зрозуміла, що сталося.

— Не слід було посилати,— сказала вона.— Він подумав, що з нього глузують.

— Звірюка він! Звірюка! Він зараз прийде сюди! — схлипувала дівчина.

Гунда заспокоювала Кунью.

— Стривай, я подивлюся,— сказала вона і, визирнувши на вулицю, одразу ж гукнула: — Нема його!

— Не прийде він сюди,— заспокоював і Аза.— Побоїться. Уомі не дозволить збиткуватися.

Кунья помалу опам'яталася. Вона глибоко зітхнула і з вдячністю подивилася на сивого, як голуб, Азу. Порівняно з лютим дідом він здавався їй таким добрим, незважаючи на свої сердито відстовбурчені брови.

Гості й господарі сиділи впереміжку. Їли мовчки, неквапливо, відкушуючи м'ясо маленькими шматками. Кунья принишкла в куточку, не зводячи очей з Уомі.

— Куньє, чому ж ти не їси? — запитав він.

Дівчина здригнулась і знову заголосила:

— Не піду, не піду до діда!

Всі почали заспокоювати її: нічого боятися — сьогодні дід сердитий, а завтра одійде.

Та Кунья нічого не хотіла слухати.

Вигнавши з дому онуку, Піжму, хитаючись, ледве додибав до своєї постелі. Вибух шаленства знесилив його. Замість люті прийшов смуток.

Тяжко дихаючи, хапаючись рукою за груди, він насилу видерся на нари й знеможено впав на хутряну постіль. В голові йому стояв дзвін, кров бурхала, у вухах шуміло; він відчував, як його ніби засмоктує трясовина.

Тяжке забуття пойняло його.

Отямився Піжму вранці. Серце його боліло. І дивно: він пам’ятав, що сталося щось погане, а що саме — не міг згадати.

Тільки згодом пам'ять відновилася. Понурий і сердитий сидів Піжму на нарах.

А тим часом життя в Ку-Піо-Су ішло собі, як і раніше. Чоловіки добували з-під льоду рибу, ловили миньків, гарпунами, укріпленими на довгих тичках, піднімали з дна глибоких ям поснулих на зиму сомів. Молодь ходила на полювання. Стріляли тетеруків і рябців, збивали тупими стрілами білок, розставляли пастки на куниць. Жінки сиділи по домівках і шили з хутра зимовий одяг.

Та одного дня мирний плин життя порушила воєнна тривога. Молодь із Сойонової хижі прибігла з лісу, галасуючи:

— Суамінти! Суамінти!

Суамінтами жителі Ку-Піо-Су називали лісових бродячих людей. Це було загадкове плем'я, що розмовляло незрозумілою мовою. В ті часи, коли плем'я рибалок розселялося на острові, йому скрізь траплялися ці люди. Вони харчувалися тільки м'ясом птахів та звірів. Цей народ завжди кочував нечисленними групами в пошуках багатої здобичі.

Постійних селищ вони не мали, а влаштовували тимчасові стійбища на два-три намети, сплетені з гілля. Узимку вони жили в землянках. Коли мисливцям довкола стійбища не ставало здобичі, перекочовували на інше місце.

Рибалки селилися в зручних для риболовлі місцях: на річкових острівцях або на берегах рибних озер, де будували чималі селища і відтісняли суамінтів од своїх поселень у глиб лісу.

Суамінти рідко коли виходили до берегів великих рік. В Ку-Піо-Су роками нічого не чули про них. Аж раптом вони знову почали никати поза околицями селища.