Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

і приніс надію на порятунок. Можливо, й сьогодні його прислало небо, щоб указати їй путь?

Маріці не хотілося, щоб хто-небудь бачив її гостя, тому вона звісилася через підвіконня й пошепки покликала:

— Залазь у вікно. Тільки обережно, тут дуже слизько.

Через хвилину Прошко мокрий до нитки стояв перед нею.

— Ненормальний. Ти ж увесь промок, — похитала головою Маріка.

— Нічого, висохну. Адже ж не зима, — усміхнувся хлопчина.

Турбота в голосі дівчини змусила його серце радісно підстрибнути. Йому хотілося засипати Маріку подарунками, допомогти забути про печалі. Він дістав із-за пазухи майстерно вирізану з дерева фігурку коня і  зніяковіло простягнув дівчині.

— Я тут тобі гостинець приніс.

У дерев'яній фігурці було стільки життя, наче кінь ось-ось зірветься вскач.

— Звідки це? — запитала Маріка, в захопленні розглядаючи несподіваний подарунок.

— Вирізаю, коли час є. Мене ще в дитинстві дід навчив. Ми з ним завжди, як до лісу ходили, різні химерні корчі видивлялися. Тобі справді подобається? — запитав хлопчина.

Замість відповіді Маріка цмокнула його в щоку. Прошко зашарівся. Останнім часом він уже втретє удостоювався такої честі. Заради цього він готовий був мокнути під дощем хоч щодня.

— Знімай куртку, нехай просохне. Хочеш, розпалимо камін? — запропонувала дівчина.

Прошко згадав свою ганебну спробу запалити вогонь у кухонній пічці. Як було б добре, коли б він опанував мистецтво магії. Тоді б він показав свою майстерність, та ба! Запалювати вогонь за допомогою кресала не так романтично, зате в цьому він був мастак.

Незабаром у каміні весело затріскотіли дрова. По стінах кімнати затанцювали поблиски. Маріка піднеслася духом. До неї поверталася жага життя. Самотність відступила. Було добре сидіти біля вогню й розмовляти з другом.

— Чого так виходить? Ти також тут чужак. Сам із простих, але тебе всі люблять. Ти і на кухні, й у хоромах свій, а я чужа. Мене цураються, ніби чумної. Агнеса каже, що я лякаю людей. Що в мені не так? Чому я не можу бути як усі? — висловила Маріка те, що давно не давало їй спокою.

— Тому що ти особлива.

— У чому? Хіба я не навчилася говорити й поводитись, як інші? — спересердя сказала Маріка.

— Не в цьому річ. Ти така, як є, і ти найкраща, — щиро випалив Прошко.

— Я з тобою як із людиною говорю, а ти смієшся, — образилася Маріка.

— Аж ніяк. Ти подивися на інших. Усі живуть з оглядкою, що скажуть люди. А ти нічого не боїшся. Тобі однаково, що подумають інші. Ти можеш сама виступити проти цілого світу й ні за що не скоришся. Нібито орел у курнику. Мабуть, люди відчувають це й побоюються.

— Скажеш теж мені, орел. Скоріше, біла ворона, — сумно посміхнулася дівчина.

— Ти сильна.

— Доводиться бути сильною! Думаєш, мені хочеться, щоб на мене постійно звалювалися всякі нещастя? — з викликом запитала Маріка.

Хлопчина здвигнув плечима:

— Думаю, рано чи пізно в ситості та спокої ти занудишся й тобі захочеться втекти.

Маріка поглянула на Прошка з цікавістю. Проте він має рацію. Якраз сьогодні вона думала про втечу. Що кликало її в дорогу? Навряд чи за стінами замку її очікувало благополучне, помірковане життя. Інша на її місці раділа б достатку, красивому вбранню та забезпеченому майбутньому. А її тягло на нові подвиги. Значить, вона сама винна в тому, що в неї немає уподобань і її, мов перекотиполе, носить по світу?

— А я і справді думала втекти. Дощ завадив, — зізналася Маріка.

— Значить, якби не дощ, тебе б тут уже не було? А як же я? — вирвалось у Прошка.

Його щирість розчулила Маріку. Вона міцно стиснула в долонях дерев'яну фігурку коня. Скоро їх із Прошком шляхи розійдуться, та вона була рада, що з нею назавжди залишиться пам'ять про вірного друга. Дівчині захотілося що-небудь подарувати у відповідь, аби скрасити гіркоту розставання. Але що? Й тут вона згадала про покинутий замок. Там у пилюці шафи лежали книжки з магії, а для Прошка вони були б ліпшим подарунком.

— Хочеш отримати магічні книги? — запитала вона.

— Звідки в тебе? — здивувався Прошко.

— Не в мене. В Агнеси.

— А раптом вона почне шукати їх?

— Не думаю. Ти коли-небудь чув про чорний замок? — запитала Маріка, переходячи на шепіт.

— Казки, чи що? — так само пошепки перепитав Прошко.

— Ніякі не казки. Я сама там була. Якби не злива, я б тебе зараз туди повела, — сказала Маріка й раптом зауважила, що не чує розміреного постукування крапель об скло.

На вулиці стояла тиша. Дощ, який лив із самого ранку, припинився. Хмари поступово розсіювались, оголяючи линяле небо. У дворі через величезну калюжу перекинули кладки. Намоклі гілки хилилися до землі. Не найбільш вдалий час продиратися крізь зарості. Та з іншого боку, почуття вдячності так переповнювало Маріку,