Читати книгу - "Київ — New York"

— Не дуже.

— Ну, тут таки треба перекусити. Обов’язково. Ти була в Nathan's? — Він вказав на закусочну через дорогу.

— Ні. А мала бути?

— Ти не чула про Nathan's? Жартуєш? — Він награно закотив очі й потягнув мене до переходу. — Цю закусочну відкрили в тисяча дев’ятсот шістнадцятому році. Тут проходять усесвітньо відомі чемпіонати з поїдання хотдогів. — Відчинивши скляні двері, Джастін пропустив мене вперед. — А у тридцять сьомому, під час візиту британського короля Георга й королеви Єлизавети,

Рузвельт пригощав їх хотдогами з Nathan's, стверджуючи, що неможливо стати президентом Америки, не маючи фотографії, де ви їсте хотдог у цій закусочній. Сідай і почекай мене хвилинку. — Він поспішив до барної стійки, поклавши мені на коліна свій рюкзак.

Я роззирнулася. Закусочна справді користувалася неабияким попитом, практично всі столики були зайняті.

Джастін з’явився за кілька хвилин і поставив переді мною плас-тикову тацю з хотдогами й колою. Ми сиділи біля вікна, на узбережжі вічно бурхливого океану, і мені здавалося, що навіть щільний пластик віконних рам не може приглушити шум хвиль.

Згорнувши паперову серветку, Джастін обережно торкнувся куточка моїх губ. Я здригнулася.

— Кетчуп, — він розвів руками, — це був лише кетчуп.

Джастін усміхнувся, щойно прочитав хвилювання на моєму обличчі.

Наївшись досхочу, ми пройшлися дерев’яним променадом, що відділяв Коні-Айленд від океану, і зупинилися біля атракціонів.

— Ти боягузка? — Джастін зробив крок до кас.

— Ні. — Я подивилася вгору. І щойно побачила всі ці круті металеві вигини, мені запаморочилося в голові. Річ була не в висоті або небезпеці. Я боялася, що мій вестибулярний апарат просто не витримає навантаження.

— Зараз перевіримо. — Джастін уже купував квитки.

— Може, іншим разом?

— Не бійся, я триматиму тебе за руку.

Привітний хлопець у фірмовій футболці перевірив наші ремені безпеки, перекинувшись кількома фразами із Джастіном.

— Ви знайомі?

— Ти про нього? — Джастін подивився на хлопця, який ледве встиг відійти від нашого сидіння. — Ми навчалися разом у старшій школі. Він підробляє тут. І навчається в університеті.

«Що я роблю з цим хлопчиськом, друзі якого підробляють у парках атракціонів?» — подумалося мені, але вже за мить ця думка зникла. Ми помчали з шаленою швидкістю, злітаючи вгору та стрімко провалюючись униз. Я сміялася, як дитина, притискаю-чись до його плеча. Назавжди забувши про всі забобони, раптом усвідомивши, що тепер напевно знаю, яким буває щастя.

Того вечора ми стріляли в тирі, каталися на колесі огляду і їли солодку вату, сидячи на лавочці. Солоний океанський вітер розвіював пасма мого волосся, і вони раз-у-раз прилипали до губ. Джастін, ледь торкаючись моєї щоки тильною стороною долоні, прибирав їх. І я, як і першого разу, мимоволі здригалася від цих дотиків.

Від того вечора я проводила з Джастіном увесь вільний час. Ми годинами безперервно обговорювали улюблені картини та скульптури. Або просто базікали. Книги, фільми, музика... Здавалося, наші думки збігаються в усьому, адже варто було почати фразу, як Джастін закінчував її замість мене. Поруч із ним я почувалася студенткою. Молодою, безтурботною, вільною. І ця свобода поширювалася не лише на взаємини, але й на життєві погляди та принципи, на нудну рутинну буденність, звільняючи мене від себе самої.

Тримаючи його за руку на черговій прогулянці, я щосили намагалася згадати, якою була у двадцять два. Чи було в мені стільки життєрадісності й веселощів? Мені хотілося воскресити епізоди несподіваних учинків, прогулянки до світанку, знайомство з різними людьми, галасливі компанії, натовпи шанувальників — але в моєму житті нічого цього не було. У свої двадцять два я вже жила в будинку Олега. Я малювала свої картини, зачинившись у майстерні, і лягала спати не пізніше дев’ятої години. Я не мала друзів. Просто не потребувала їх. Ні, сумно не було, мені навіть подобалося таке життя. Воно здавалося розваженим і продуманим кимось згори. Адже я домоглася успіху й визнання, навіть не ставлячи перед собою таких цілей.

Але ця весна в Нью-Йорку була зовсім іншою. Вона відкрила мені дещо незвідане. Довірившись їй, я дізналася, що таке божевілля. Попрощавшись із розсудливістю, хай навіть на якийсь час, я насолоджувалася безумством і не думала про те, що чекає попереду.

Щодня після занять у школі ми їздили до Центрального парку — зелених легень Манхеттена. Ми сиділи біля озера або прогулювалися по алеях. Іноді каталися на ковзанах або заходили в зоопарк. Джастін замовляв ланч у кав’ярні на розі П’ятдесят дев’ятої вулиці, або ми скуплялися в продуктовому підвалі Time Warner Center, а потім годували одне одного сандвічами на овечому лузі. Забувши про наближення тридцятиліття (адже цьому віку притаманні солідність і серйозне ставлення до життя), я дуріла нарівні із Джастіном. І лишень ненароком піймавши на собі пильний погляд перехожих, замислювалася: чи дивляться вони на нас як на життєрадісну пару, чи дивуються нехтуванням вікової різниці? Ці сумніви не давали спокою, але одне було очевидно: якщо хтось і помічав цей дисбаланс, то точно не Джастін. Навіть здавалося, що він пишається, тримаючи мене за руку під час наших прогулянок.

Щоп’ятниці ми ходили на концерти його улюбленого гурту до малопомітного нічного клубу, який ховався від сторонніх очей в одному з підворіть Бронксу. Ми танцювали аж до ранку під речитативи темношкірих хлопців, що народилися з ритмом у крові. Наші тіла були так близько, я відчувала