Читати книгу - "Тюті"

Усе вийшло саме по собі: удень Катерина в лісі, водолаз на Дніпрі, а вночі — разом у Лисоветиній хаті. Ніяких освідчень у коханні, ніяких ЗАГСів не було, просто так, ненароком, Катерина стала жінкою водолаза з Києва. А капітан 3-го рангу все ганяв учнів "стройовим кроком", готував новий репертуар до концерту з нагоди річниці Жовтневої революції, пив молоко від корови Лиски і... тужив: "Таки погубила ти мене, Ступо!.."

Сталося непередбачене. Раптово помер водолаз, зять тітки Лисовети. Лікар написав висновок — кесонна хвороба. Професійне захворювання тих, хто працює на глибині, внаслідок швидкої зміни атмосферного тиску під час підйому на поверхню. Дуже шкода було чужого, не старого ще чоловіка. Але великого розпачу в душі Катрі, здається, не було. Треба жити...

Сонце вже стало високо, птахи розспівалися на всі голоси, ліс шумить, зелений, ласкавий. "Таки добре, що наша грядка упирається в сосняк", — раз у раз з радістю відзначала дівчина. — "Треба жити..."

Не знайшла Катерина сподіваного щастя і в другому шлюбі з колишнім однокласником Романом. Тому швидке розлучення видалося їй таким справедливим і правильним. Як з'ясувалося, не було в житті нічого, що б могло їх поєднувати. Дітей Бог не дав. Ні Катрю, ні ліс Роман ніколи не любив. Провчившись рік у культосвітньому технікумі у Києві, Роман став дорікати дружині браком освіти. Робилося це нібито жартома. Був з нього такий собі сільський жартівник, у якого завжди на похваті якийсь анекдот, дотеп або штрикач-ка. Особливо полюбляв приповідку: "Коли людина вип'є, у неї усього стає удвічі".

Мовчить Катря, Дере живицю живцем, носить суниці й чорниці Романові. Та одного разу не витримала. Збиралася на роботу, а він: "Щасливого вам повернення, мадам". Защеміло серце в Катерини. Щодня ризикуєш життям, а йому все глум та посміх. Скількох у бригаді вже поховали. Нещодавно подругу Катрину сосна прибила, інша калікою стала — дикий вепр накинувся. А йому все жарти! Навіть "Ступу" вибачила. Але цього разу вже ні.

— Годі, паскудо! Згинь з моєї хати, щоб і сліду не лишилося!

На цих словах і обірвався другий шлюб Катерини. Ніяких сподівань у дівчини вже не залишалося. З Романом розлучилася, матір поховала. Але ж тяжко самій-самі-сінькій у хаті. Коли минув рік по смерті матері, прийшла Катерина увечері до школи. Не на репетицію, звісно, бо ніколи не співала. Прийшла послухати. "Птахів щодня слухаю, а людських голосів таки бракує". Отак і зустрілися з учителем. А він, наче його підмінили, відкинув геть колишню скутість, нерішучість, і того ж вечора висипав усе, що переповнювало його душу:

— Твоїм навіки хочу бути, для тебе жити. Зробити твоє життя кращим, теплішим, цікавішим. Хочу, щоб і ти мене полюбила... Якщо не так, як я тебе усі ці роки, то так, як ти вмієш і забажаєш.

— Дякую вам, Дмитре Івановичу. Такого мені ще ніхто в житті не говорив... Окрім лісу... Мабуть, такі слова пишуться в тих книгах, які ви читаєте, і яких у вас так багато... Оце, либонь, уперше я подумала, як погано, що книжки мене не цікавили. Це ж який той світ у них, що обдарував вас такими словами.

— Я й тобі той світ відкрию, і ти його полюбиш. Ще не пізно, Катю.

Стали жити разом. Шкода, що не бачить їх удвох удова Лисовета. Як би вона раділа.

Дмитро Іванович умовив Катерину покинути роботу в лісівництві. Довго шкребла Катря руки й ноги від живиці. Весь одяг її просяк тим духом, уся вона. Соромилася, хоч і даремно. Бо капітан 3-го рангу, хоча й знав пахощі дорогих парфумів, але цей від Каті й лісу видавався йому найприємнішим.

— Вийду ще на якийсь час у лісівництво, — більше очима, ніж словами, сказала Катерина десь років через два чоловікові, з яким їй було і тепло, і затишно.

Відмовляв, переконував, прохав, наче чогось боявся...

Того дня у школі скасували всі уроки. Таке було тільки у 1953-му, коли помер Сталін. Школа, усі Касатовичі любили

Дмитра Івановича і хотіли в цей день бути разом з ним. З великої висоти зірвалася Катря, не втрималася і загинула в Кокорі...

— Ти таки згубила мене, моя люба, — тужив літній чоловік, капітан 3-го рангу, підводник, і наш улюблений учитель.

д: Ну, що скажете, пані журналістко? А можна я вас називатиму так, як колись в Інституті журналістики: Інна?

ж: Звичайно, Поліно Олександрівно, звичайно. До речі, я хотіла б вас запитати... до ваших новел ми ще, сподіваюся, повернемось, а тим часом, тільки пробачте, якщо вам видасться моє запитання некоректним...

д: Та кажіть уже, питайте без церемоній.

ж: Як вам там на пенсії? Тобто, як вам ведеться? Що ви почуваєте?

д: О-о!.. Багато чого почуваю... На пенсії, Інно, все летить повз тебе вихором. У неділю чи в святкові дні на Майдан незалежності, де пахне гулянням, не хочеться. А свят, Іннусю, як вам відомо, у нас багато. Надто у травні, коли вони затягуються аж до червня, до Трійці. Та й січневі, вважайте, розпочинаються ще у грудні, від католицького різдва. Відсвяткувавши, українці з полегшенням кажуть: "Хвала Богові відпочили". Але ж це трудящого люду стосується. А пенсіонерові, дякуючи тим, хто випхав його "на заслужений відпочинок", можна байдики бити до самого скону. Щоправда є небезпека наразитися на самотність, про яку один поет-радикаліст сказав, що немає нічого небезпечнішого від неї. Буває, раптом накотиться хвилею