Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

І Мишко про все здогадався: Лулі через отвір у підлозі годував Тіфона! Одначе слідом виникло запитання: Чому Лулі годує підземного монстра?

Мишко скосив очі на Еліссу. Розгублене обличчя дівчинки без слів говорило: поведінка брата не зрозуміла. Для обох побачене було відкриттям.

Картинки разом із білястим платом зникли. Скіфи вискочили на коней і погнали їх у бік Пурпурового палацу. Мишко проводжав вершників поглядом, аж поки вони не зникли.

Елісса прийшла до тями. Обсмикнула сукенку, стріпнула дрібушками. На розтяг мовила:

— Братик у підвалі. Що братик у підвалі робить?

— Схоже на те, що годує Тіфончика, — відповів Мишко.

— Братик спускався у підвал щодня. Братик виносив звідти для кухаря у торбинці муку, у горщечках мед і олію. Але чому братик нині там? — гадала дівчинка.

Мишко взяв задумливу дівчинку за руку.

— Ходімо до Лулі.

— Гаразд.

Однак Еліссі вистачило сил не надовго. Вона зупинилася. Плаксиво жалілася:

— Від голоду в мене голова крутиться, а ноги плутаються. Я ще впаду. Ходімо повільніше.

Мишко незадоволено пхикнув: «Із дівчатами краще не зв’язуватися. Зв’яжешся — найцікавіше прогавиш». Одне його тішило — ходьби до Пурпурового палацу п’ять хвилин. «Можна і за дві хвилини домчати. Але з цією голодною черепахою хіба побіжиш. Десять хвилин повзтиме».

— Уявляєш, як там зараз цікаво, — завзято підохочував Мишко дівчинку, тільки б вона жвавіше переставляла ноги. — Лулі розповідає скіфам знаками про Тіфончика. А скіфи тремтять від страху.

— От ще сказав. Хіба дикунів злякаєш? Пробач… Я мала на увазі тих, що на конях і галасують, як навіжені. Ти скіф, але не дикун. Ти жив із батьками в Карт-Хадаші.

Мишко швидко запитав, але про інше:

— Лулі з причини страху онімів?

— О, так.

— Як це сталося?

— Одного разу татко взяв мене з братиком із собою. Ми кілька днів пливли морем. На татків корабель напали морські розбійники. Вони підігнали своє судно до таткового і перестрибнули через борт. Страшно розмахували сокирами. Татко прикрив нас від розбійників собою. Але пірати його штовхнули. Татко впав і вдарився в борт. Та однаково скочив на ноги і вихопив ножа. Сам, один, він безстрашно пішов на бандитів. Ватажок піратів хапонув Лулю. Виставив його поперед себе, ще й приклав братикові до горла гостреного ножа. «Зробиш крок — і малий без голови залишиться», — погрожував. У татка з рук ніж дзеньк! — і випав. От Лулі відтоді й мовчить.

Елісса так розхвилювалася, згадуючи ті події, що тремтіла. Вона стишила крок і вже черепахою повзла. Мишко був збуджений від почутого. Не помітив, що сам уповільнив ходу. Поцікавився:

— А ти б могла впізнати ватажка піратів?

Елісса не відповіла. Вона ковтала сльози.

— Який він із себе? Високий чи низький. Худий чи тлустий. Носатий, капловухий? Чуб якого кольору? Це ж так просто згадати, — допомагав дівчинці у споминах.

— Ні, не впізнала б.

— Чому?

— Хіба не зрозуміло? — скрикнула Елісса. — Татків корабель захопили не артисти, а розбійники. Я злякалася, тремтіла…

Та невдовзі Елісса заспокоїлася. Природнім голосом пискнула:

— Мишо, я дещо пригадала. Знаєш, у ватажка піратів голова були закутана ганчіркою. Тільки божевільні очі світилися.

Тим часом вояки спіймали в садку фінікійського хлопчика і влаштували йому допит. Страх скував малого. Він втратив здатність і жестикулювати, і белькотіти. Лише навзрид плакав. Засмагле личко блистіло від сліз та шмарклів.

Скіл із Мадієм стояли в кількох метрах. Сотник не зводив із хлопчика сивих випуклих очей, начебто прагнув із відстані прочитати таємницю малого фінікійця. Мадій позіхав у кулак і позирав на тапчан, обриси якого проглядалися в глибині садка.

Лулін плач додав рішучості його друзям. Мишко з Еліссою не зважали на тумаки і штурхани вояків, а вузами прослизнули поміж них. Стали з двох боків біля невтішного хлопчика. Елісса писклявим голосом кричала на вояків:

— Чого причіпилися до братика? Лулі вас боїться. Лулі плаче. Лулі не може нічого сказати. Лулі німий.

Гундзя хапонув сукенку на Еліссиних грудях. Трусонув дівчинкою і визвірився на нею:

— Лули німий? Тоді говори замість брата.

— Що казати? — трималася сміливо дівчинка.

— Чий псяра? Як добратися до нього?

— Не псяра, а Тіфончик. Тіфончик там сидить, — насміхалася дівчинка з тупого скіфа, ще й показала йому язика. — Е-е-е.

Гундзя протяжно скрипнув зубами. Але сукенку на її грудях відпустив. Мишка вразив Еліссин поступок. Вона безстрашно кидалася на вояків, яких називала дикунами. Вона, мов доросла, захищала свого братика.

— Не бреши. Ач, яка. Тіфончик, Тіфончик, — гугнявив вояк.

— Потвору не годують. Це не свиня і не бичок-третячок, від яких матимеш користь. Тут щось інше, — хтось із гурту підтримав товариша.

— Як до лігва звіра підійти, хай малий покаже, — хтось крикнув через голови.

— Може звірюка наш скарб стереже? А ми все колами ходимо, — напирали задні.

Неандерталець звернувся до задумливого Хорошуна:

— Що велиш робити, пане головний десятнику?

Хорошун знизав плечима. Розважливо мовив:

— Чуєте, як страхітливо реве — земля двигтить. Монстра не можна випускати, розірве кожного. То ж сам Тіфон.

— Чого ж його… того… годували? — щиро дивувався Гундзя.

— Пожертву приносили, щоб не виліз і не порвав усіх. — Хорошун повернув вродливе обличчя до сотника. — Скіле, не подобається мені тут усе. А з хлопця що візьмеш? Малий і німий. Ходімо з цього міста. Пошукаємо скарб в іншому місці. Приміром, у Херсонесі.

— Допитайте дітей! — твердо наказав Скіл.

Гундзя задоволено гигикав. Тер лопатоподібні долоні й погрожував:

— Зараз я вас… тобто пурпурні молюски, провчу. Ой провчу. Запам’ятаєте мене, десятника Пата…

Елісса