Читати книгу - "Король Гризлі"

— А... він може повернутися до туші? — поцікавився Ленгдон.

— Нізащо! — запевнив його Брюс. — Навіть здихаючи з голоду, він уже не поткнеться до неї. Тепер для нього це місце — як зміїна отрута.

З цими словами Брюс залишив Ленгдона сам на сам із його роздумами, які йому навіювало криваве бойовисько, та подався шукати ведмежих слідів. Ленгдон добру годину просидів у затінку бальзамів, відтворюючи подробиці змагання двох велетнів. Він раз у раз підводився, відкриваючи щось нове чи утверджуючись у тому, що вже знав.

А тим часом горянин фут за футом прочісував ущелину. Цього разу Тор не залишив кривавих слідів, але Брюс непогано упорався й без них. І там, де інший не побачив би нічого вартого уваги мисливця, він знаходив чіткі ознаки ведмежої присутності. Коли Брюс повертався до Ленгдона, який уже дописував свої нотатки, його обличчя сяяло від задоволення.

— Ведмідь подався у гори, — коротко кинув він.

Було вже пополудні, коли мисливці подолали безладно захаращений «кар’єрний» скіс і пройшли баранячою стежкою до місця, з якого Тор із Мусквою спостерігали, як орел краде ягня. Попоївши, уважно оглянули діл: Брюс у підзорну трубу, а Ленгдон — у бінокль. По тривалій мовчанці Брюс, опустивши свою оптику, звернувся до Ленгдона:

— Тепер я, схоже, зрозумів, де його територія. Оця долина і он та. Наш табір далеко південніше — бачиш, там ліс? Наше стійбище там. Що ти скажеш на те, щоб ми взяли коней і гайнули через хребет сюди?

— І до завтра дали спокій нашому гризлі?

Брюс кивнув.

— Ми все одно не можемо стежити за ним, поки наші коні прив’язані отам біля струмка.

Ленгдон сховав бінокль у футляр і встав.

Раптом він насторожився.

— Що це було?

— Я нічого не чув, — стенув Брюс плечима.

Якийсь час вони стояли поруч один біля одного і прислухалися. Свиснув коротко вітер, і знову стало тихо.

— Ану слухай! — прошепотів Ленгдон, і голос його затремтів від раптового хвилювання.

— Та це ж собаки! — скрикнув Брюс.

— Еге ж, собаки!..

Вони посунулися вперед, повернулись обличчям на південь, і до них долинуло віддалене завзяте валування ерделів!

Це прийшов Метусин, і він шукав їх у долині!..

op був у тому стані, який індіанці називають пімутао. Його тваринний розум одразу зрозумів, що два і два — це все-таки щось, і хоча він не знав, що два й два — це чотири, його життєва математика була по-своєму наукою точною, і вона стверджувала: треба йти прямо на північ.

Тої миті, коли Ленгдон і Брюс дійшли туди, де бараняча стежка йшла гірським пасмом, і слухали далекий гавкіт псів, маленький Мусква був на грані відчаю. Здавалося, блуканню за Тором уже не буде кінця-краю.

Через годину після того, як вони зійшли з баранячої стежки, двоє ведмедів дочвалали до невеликого узвишшя, де проходила лінія вододілу. Звідси один струмок ніс свої води до озера Такла, а другий прямував на північ, до річки Бебін, що впадала у Скіну. Швидко спустилися у якесь пониззя, і Мусква вперше у житті ступив на болотистий ґрунт. Подекуди трава була така густа й буйна, що він не бачив Тора, й орієнтуватися доводилося на звук.

Струмок ставав дедалі ширшим і глибшим, подеколи траплялося обминати чорні застояні водойми, що здавалися Мускві бездонними. І завдяки цим водоймам час од часу йому вдавалося трохи відпочити. Досягши чергового озерця, Top зупинявся біля водяної крайки і принюхувався. Схоже, він щось шукав, але поки що не знаходив. І щоразу, рушаючи далі, Мусква напружував останні сили, плентаючись за гризлі.

Коли до того місця, звідки Ленгдон і Брюс озирали долини, було добрих сім миль, Тор нарешті знайшов відповідне озерце. Мускві, якому дотепер траплялися лиш неглибокі прозорі водойми у сонячних видолинках, воно здалося темним і похмурим. Ліс упритул підступав до нього, і його води здавалися чорними. У густому очереті не замовкало незнайоме птаство. Над озером здіймався густий, ще не звіданий Мусквою дух, настільки принадний, що ведмежаті засмоктало під ложечкою. Мусква не втримався і лизнув ледь стривожене плесо.

Тор постояв хвилину-другу, вдихаючи пахощі, що линули над водою. Тут водилася риба.

Постоявши, гризлі тихо побрів берегом озерця і незабаром дійшов до потічка, що впадав у нього. Він мав завширшки щонайбільше двадцять футів, а його темні води здавалися нерухомими і такими ж глибокими, як товща озерної води. Тор пройшов ще сотню ярдів проти течії й опинився біля греблі — кількох повалених дерев, які лежали упоперек струмка. Воду перед греблею вкрила зелена ряска. Тор, добре знаючи, що можна знайти під ряскою, обережно видерся на греблю і вийшов на середину струмка. Правою лапою легко відгорнув ряску, і перед ним утворилося віконце чистої води.

Маленькі блискучі очі Мускви пильно стежили з берега. Ведмежа розуміло, що Тор шукає тут якийсь прокорм, воно не розуміло іншого: як гризлі добуватиме його з води. Це спантеличувало, але водночас бентежило і загострювало увагу, навіть утома не могла цьому завадити.

Тор долічерева розпростерся на греблі, а голову і правицю звісив над загатою. Зануривши лапу приблизно на фут у воду, закляк непорушно. Він чітко бачив усе крізь водну товщу аж до самого дна. Перші миті було видно лише дно, кілька гілок і випростану лапу. Аж ось на глибині стрімко майнула довга тінь форелі, футів п’ятнадцять завдовжки. Відстань до неї була чимала, і Тор даремно не каламутив воду.

Гризлі терпляче чекав, і дуже скоро його терпець було винагороджено. Чудова, з червоними цятками рибина кулею вилетіла з-попід ряски, аж Мусква вискнув