Читати книгу - "Жінка в пісках"

Прийшовши до пам’яті й побачивши, що все ще перебуває в жінчиному домі, чоловік відчув, як зіпсувався в нього настрій. Видно, ті селюки не мали жодного бажання висловлювати йому співчуття. І якраз тоді в голові сяйнула нова думка.

Їхню байдужість до нього,— бо ж навіть лікаря до нього не покликали,— він оберне проти них так, що вони ще гірко каятимуться. Вночі, коли жінка працюватиме, він буде міцно спати. І, навпаки, вдень, коли вона відпочиватиме, буде навмисне голосно стогнати і їй заважати.

— У вас щось болить?

— Так... болить... Мабуть, у хребті щось зрушилося...

— Зробити масаж?

— Ні в якому разі! Хіба можна віддаватися в руки нефахівцеві?.. На нервах спинного хребта тримається життя... Ану ж я помру... Що будете тоді робити? От мали б мороку!.. Покличте лікаря! Лікаря! Ой, болить!.. Скажено болить!.. Поспішайте, а то буде пізно!

Жінка не зможе довго таке витримати, вона зовсім знесиліє. Знизиться продуктивність її праці, а хатині загрожуватиме небезпека. Такий поворот справи в селі сприймуть дуже серйозно. Бо замість того, щоб бути додатковою робочою силою, він плутатиметься їм під ногами. Тож якщо вони не позбудуться його якомога швидше, шкода від нього буде немала.

Але й цей задум не вдалося здійснити так гладко, як хотілося. Вночі життя кипіло тут сильніше, ніж удень. Шурхіт лопати за стіною... Тяжке, уривчасте дихання жінки... Оклики і прицмокування селян, що привозили й відвозили кошики... Приглушене вітром завивання «пікапа»... Далекий собачий гавкіт... Чим наполегливіше силкувався чоловік заснути, тим дужче розтулювалися його нерви, і він не міг заснути.

Та оскільки він не висипався вночі, то мимоволі дрімав удень. Однак, здається, найсильніше ослаблювало його волю до опору усвідомлення того, що якось воно буде, що знайдеться інший вихід, навіть коли цей не здійсниться. Відтоді минув тиждень... Мабуть, поліція вже одержала прохання про його розшуки. В нього була відпустка лише три дні. Товариші по роботі, надто цікаві до чужих справ, напевно звернули увагу на його прогули. Можливо, ще першого вечора один із них, що любить пхати носа, куди не слід, уже навідався в пансіон, і, зайшовши до занедбаної, освітленої призахідним сонцем кімнати із застояним, душним повітрям, збагнув, що господаря немає. І, може, той гість відчув інстинктивну заздрість до щасливчика, який вирвався на волю з цієї нори. А наступного дня на роботі, мабуть, почалися плітки, супроводжувані насупленням брів і глузливими двозначними жестами. Зрештою, це було б зовсім природно... Бо хіба в душі він не сподівався, що його химерна відпустка викличе в колег саме таке враження?.. Справді, нема в світі істоти, заздріснішої за вчителя... Рік за роком, як вода в річці, учні пропливають повз нього, і лише він, учитель, мусить залишатися глибоко на дні того потоку, мов камінь... Іншим він говорить про надію, а сам її позбавлений. Почуваючись кинутим, як непотріб, замикається в собі і втішається самокатуванням або стає ревним і підозріливим борцем з чужою розбещеністю. Самостійні і відчайдушні вчинки інших осуджує, бо сам їх прагне... Що з колегою? Нещасний випадок?.. Ні, бо в такому разі було б хоч якесь повідомлення... То, може, самогубство?.. Тоді теж утрутилася б поліція. Не виключено. Не переоцінюй такого простака. Сам надумав зникнути, і не треба в цьому копирсатися... Але ж скоро тиждень минає... Що він собі думає? Тільки мороки завдає...

Навряд чи колеги щиро переживали за нього, але їхня невгамовна цікавість дозріла, як випадково забута на дереві хурма. Кінець кінцем, дійшло до того, що заступник директора школи відвідав поліцію і на офіційному бланку написав прохання про розшуки, приховуючи під машкарою добропорядності приплив радості... «Прізвище та ім’я: Нікі Дзюмпей. Вік: 31 рік. Зріст: 1 м. 58 см. Вага: 54 кг. Волосся: рідкувате, зачесане назад, бріоліном не користується. Зір: праве око — 0,8, ліве — 1,0. Шкіра смаглява. Обличчя довгасте. Очі близько посаджені. Ніс короткий. Квадратне підборіддя. Особлива прикмета: родимка під лівим вухом. Група крові: АВ. Говорить невиразно і мляво. Замкнутий у собі, впертий, але спілкування з людьми не уникає. Можна припустити, що вдягнутий у робочий костюм ентомолога. Приклеєне зверху фото анфас зроблене два місяці тому».

Проте, якщо селяни зважилися на таку авантюру, то, природно, мали б ужити якихось запобіжних заходів. Адже напустити туману одному-двом тутешнім поліцейським неважко. Мабуть, вони постаралися, щоб ті сюди й близько не потикались. Але ж така димова завіса мала б виправдання лише в тому разі, якби вони могли використати його як робочу силу на згрібанні піску. Переховувати ж цілий тиждень тяжкохворого й наражатися на небезпеку не було сенсу. Якщо вони зрозуміють, що не матимуть жодної користі з нього, то зробили б найкраще, якби його позбулися, поки не нажили собі клопоту. Тепер ще могли б знайти якесь пояснення своїй поведінці. Якби заявили, що він сам звалився в яму і внаслідок удару в нього появились якісь химерні галюцинації, а не потрапив у пастку і був затриманий силою, то поліція скоріше повірила б їхнім переконливим доводам, аніж його неправдоподібним скаргам.

Десь прокричав півень — здавалося, наче корові в горло вставили флейту. В піщаній ямі немає ні відстані, ні напрямку. А нагорі життя текло своїм плином: діти гралися в класи і, коли прийшов час, півень сповістив, що настав ранок. Досвітні барви почали змішуватися з духом ще не довареного рису.

Жінка терла його тіло з усієї сили. Спочатку поквапливо мокрим рушником, а