Читати книгу - "Різдвяна історія ("Різдвяна пісня в прозі")"

Скрудж із жахом прислухався до її слів. Він дивився на цих людей, що зібралися навколо награбованого добра при вбогому світлі лампи, й відчував таке обурення й огиду, наче був присутній при тому, як зграя мерзотних демонів торгується біля трупа.

— Ха-ха-ха! — розсміялася прибиральниця, коли старий Джо дістав фланелевий мішечок, відлічив кілька монет і розклав їх купками на підлозі — кожному його частку. — Бачите, як воно вийшло! Доки був живий, він усіх від себе віднаджував, начебто навмисне, щоб ми могли поживитися коло нього, як тільки він дасть дуба. Ха-ха-ха!

— Духу! — промовив Скрудж, тремтячи з голови до п’ят. — Я зрозумів, зрозумів! Доля цього нещасного могла бути й моєю долею. Все йшло до того… Боже милостивий, а це що?

Він із жахом відсахнувся, бо все довкола змінилося — тепер він стояв у головах чийогось ліжка, ледь не торкаючись його рукою. Стояв біля неприбраного ліжка без полога, на якому під порваним простирадлом лежав хтось хоча й безмовний, але його незавидна доля промовляла сама за себе.

У кімнаті було темно, занадто темно, аби що-небудь розгледіти, хоча Скрудж, підкорившись якійсь внутрішній спонуці, й роззирався довкола, намагаючись збагнути, де він. Лише слабкий промінь світла, проникаючи звідкись ззовні, падав на ліжко, де пограбований, знедолений, необмитий, неоплаканий, покинутий усіма, спочивав мрець.

Скрудж глянув на Духа. Його нерухома рука вказувала на голову небіжчика. Простирадло було так недбало накинуте на труп, що Скруджеві досить було тільки ледь-ледь підняти край, лише пальцем поворухнути, — і він побачив би обличчя. Скрудж розумів це, прагнув це зробити, знав, як це легко, але був неспроможний відкинути простирадло — так само неспроможний, як і звільнитися від Привида, що стояв за його спиною.

О холодна, жорстока й невблаганна Смерте! Споруди тут свій престол і оточи його всіма жахами, якими ти повеліваєш, бо тут твої володіння! Але якщо цю людину любили й шанували за життя, тоді над нею не владна твоя зла сила, і в очах тих, хто її любив, тобі не вдасться спотворити ні єдиної рисочки її обличчя! Нехай ця рука тепер важка і спадає безсило, нехай замовкло серце й кров застигнула в жилах, — але ця рука була щедра, чесна й надійна, це серце було відважне, ніжне й гаряче, і в цих жилах текла кров людини, а не звіра. Ціляй, Тіне, ціляй! І ти побачиш, як його добрі справи — насіння життя вічного — постануть з відкритої рани й переживуть того, хто їх творив!

Хто вимовив ці слова? Ніхто. Однак вони виразно пролунали у вухах Скруджа, коли він стояв перед небіжчиком. І Скрудж подумав: якби цей чоловік міг устати зараз зі свого ложа, що перше ожило б у його душі? Жадібність, спрага наживи, спопеляючі серце турботи? Так, неабияку кончину вони йому підготували!

Ось він лежить у темному порожньому домі, і немає в усьому світі людини — ні чоловіка, ні жінки, ні дитини, — яка могла б сказати: «Він був добрий до мене, і пам’ятаючи про те, що якось він сказав мені добре слово, я тепер подбаю про нього». Тільки кішка скребеться за дверима, зачувши, як пищить під підлогою пацюк, намагаючись прогризти собі дірку. Що веде цих тварин у прихисток смерті, чому здійняли вони таку метушню? Скрудж боявся про це навіть подумати.

— Духу! — сказав він. — Мені страшно. Повір, навіть коли ми підемо, я все одно назавжди збережу в пам’яті цей урок. Ходімо звідси!

Але непорушна рука й далі вказувала на узголів’я ліжка.

— Я розумію тебе, — сказав Скрудж. — І я зробив би це, якби міг. Але я не можу, Духу. Не можу!

І знову йому здалося, що Привид пильно вдивляється в нього.

— Якщо є в цьому місті бодай одна душа, яку ця смерть не залишить байдужою, — не тямлячи себе, закричав Скрудж, — покажи мені її, Духу, молю тебе!

Чорний плащ Привида крилом розпростерся перед ним, а коли опустився, очам Скруджа відкрилася освітлена сонцем кімната, у якій були мама з дітьми.

Мама, певно, когось чекала — тривожно, з нетерпінням. Вона ходила з кутка в куток, здригаючись від кожного шереху, поглядала то на годинник, то у вікно, бралася за шиття і негайно його покидала; було помітно, як дошкуляють їй крики дітлахів, захоплених грою. Нарешті почувся довгоочікуваний стук, і вона кинулася відчиняти двері. Увійшов чоловік, іще молодий, але заклопотаний і пригнічений. Утім, зараз у нього був якийсь дивний вираз обличчя: здавалося, він чомусь радий, а водночас збентежений і марно намагається стримати цю радість.

Він сів за стіл — обід уже давно чекав його на плиті, — і коли дружина після тривалого мовчання нерішуче запитала його, які новини, він розгубився.

— Скажи лише, добрі чи погані? — запитала вона знову, намагаючись допомогти йому.

— Погані.

— Ми розорені?

— Ні, Керолайн, є ще надія.

— Якщо він зм’якшиться! — здивовано відповіла вона. — Звичайно, якщо таке диво можливе, тоді ще не все втрачено.

— Він уже не зм’якшитися, — відповів чоловік. — Він помер.

Обличчя його дружини виказувало в ній вельми лагідну й терплячу жінку. Проте, зачувши слова чоловіка, вона подякувала долі й, сплеснувши руками, відверто висловила свою радість, але вже наступної миті засоромилася свого пориву й пошкодувала про нього, — та все ж таким був перший порух її серця.

— Отже, та напівп’яна жінка сказала мені щиру правду вчора, коли я намагався доступитися до нього й одержати відстрочку на тиждень, — пам’ятаєш, я розповідав тобі. Мені здавалося, що це просто відмовка, щоб збутися мене, але виявляється, він і справді був тяжко хворий, і справді вмирав!

— Кому ж ми тепер маємо виплачувати борг?

— Не знаю.