Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Його очі просвітліли. Ніколи в житті ніхто на мене так не дивився — втім, я ніколи ще не обіцяла людині врятувати її від певної смерті.

— Мі-ішо!

Примхливий голосок долинув з кімнати, і я уявила, як Лера насторожено прислухається, опустивши босі ноги на підлогу.

— З ким ти там розмовляєш? Хто прийшов?

У Міші напружилися плечі. Здається, розбірок зі своєю Лерою він боявся більше, ніж усіх кошмарів, разом узятих. Я уявила на мить, як після всього, що сталося зі мною сьогодні, ще почну з’ясовувати на чужій кухні стосунки зі злостивою ревнивицею...

Напевно, це слабкодухість. Але втікати з квартири було пізно, на пояснення не залишилося сили, тому я й зробила те, що зробила.

Я прокинулася від того, що жіночі капці з помпонами походжали за двадцять сантиметрів від мого лиця.

Чо-орт.

Усього на секундочку сховатися під м’який куточок! Дати змогу Міші заспокоїти свою Леру, вкласти її спати й дозволити мені вийти!

І прокинутися тільки вранці. Вранці! І з’ясувати, що Лера походжає по кухні (а що їй іще робити?!), п’є каву, квапить Мішу, спізнюється на пари...

От з ким ще таке може статися? Тільки зі мною. Я лежала під диваном і не могла не вилаятися вголос, ні навіть чхнути. До того ж виявилося, що за ніч я відлежала собі всі боки. «Чи траплялося вам проспати ніч під м’яким куточком?» — такого питання немає в жодній анкеті. «А що сказала ревнива дружина, коли ви вибралися вранці з-під дивана?»

Я ледь не розреготалась. Чималим зусиллям волі стрималася. Ще хвилина — і я б себе видала. Ще частка секунди...

Але тут вони пішли. Клацнув замок. Коли я вибралася, крекчучи й розтираючи боки, на столі знайшла пластикову пляшечку молока, свіжу ватрушку з сиром і ключі на яскравому пластиковому брелоку.

Кілька хвилин мені треба було, щоб у чужій ванній так-сяк дати лад обличчю і зачісці. Я боролася зі спокусою прийняти душ, але вирішила, що це буде занадто.

Двері ніяк не хотіли замикатися. Поки я возилася зовні з ключем, на сходах, як на гріх, з’явилася вже знайома тітка Свєта:

— Це ще хто? Ви хто така?!

— Я зі студентської ради, — пробелькотіла я. — Веду виховну роботу, щоб вони музику голосно не вмикали...

Сусідка процідила щось типу: «Ну, молодь», а я нарешті замкнула чужі двері й вибігла з під’їзду.

— Я коло входу, — сказав Піпл у слухавку. — Чую тебе, ти метрів за сто на південний захід, поки що не бачу.

Зважаючи на те, скільки народу юрмилося навколо, навіть найсумлінніший нюхач навряд чи міг мене внюхати. Але Піпл не брехав. Я справді була за сто метрів од прохідної і підходила з південного заходу.

Він привітно помахав рукою — так само незворушний, довгий, зарозумілий, як верблюд:

— Вони ввійшли в будівлю п’ятнадцять хвилин тому... Ти що, не ночувала дома?

— Ти не міг би мене не обнюхувати?!

Він здивувався:

— Я, здається, не сказав нічого образливого... Ходімо.

Він пред’явив на прохідний перепустку невідомої мені організації. Охоронець пропустив без єдиного слова. У юрбі студентів ми рушили до ліфтів.

— А от і Ліза й Гриша...

Подружжя не переймалося пред’явленням документів на прохідний: Гриша підкидав і ловив свій балончик з фарбою.

— Привіт, — Ліза кинула на мене погляд. — Ти не ночувала дома?

— Що, так очевидно?

— Ні, тільки для досвідченого ока... Ходімо.

Я кивнула.

Дорога на мехмат була мені вже знайома. Мимохідь подумалося, що свої заняття я сьогодні прогуляю, а це погано. Відразу згадалася картинка на дисплеї Мішиного фотоапарата — закривавлений труп коло стіни Головного будинку... Мороз по спині. І таке враження, що все, що зараз діється, відбувається з кимось іншим.

Піпл заздалегідь скинув мені на пошту розклад занять Мішиної групи. Першою парою в них була англійська. До появи викладачки я встигла зазирнути у двері — Міша сидів біля проходу в другому ряду, ліворуч.

Викладачка, судячи з вимови, вчила студентів англійської ще в ті часи, коли вона була мертвою мовою на зразок латини:

— Welcome, companions, покваптеся, після дзвінка я нікого не впущу...

— Парфуми «Срібляста конвалія», — промимрив Піпл. — Антикваріат...

І раптом ніздрі його сіпнулися. Він витягнувся в струнку, як гончак:

— Є. Тінь у будинку. — Він підняв до вуха телефон. — Лізо, Тінь у будинку!

У мене спітніли долоні. Піпл кивнув на двері аудиторії:

— Спокійно... Стій тут, стеж за Мішею, від дверей ні на крок!

І швидко пішов по коридору,