Читати книгу - "Вересові меди"

– Ти чого? – Юрко наздогнав Дану, коли вже минала шкільний садок. Вхопив за руку, повернув обличчям до себе. – Щось удома сталося?

– Ні, – ледь виштовхнула з неслухняних вуст.

– А ми тут із Соломією, з дяковою донькою… Ну ти ж знаєш дяка Юстина Сікору з Підлісненської церкви? То це його донька. Ми тут говоримо про церковний хор. При кожному костелі є або хор, або капела, і регенти у них є, і навіть органи в деяких їхніх храмах звучать. А в нас один священик на кілька православних церков, проведе богослужіння – і поїхав до іншого села або додому. І знов тихо аж до наступного його приїзду. От ми і подумали – зібрати найкращі голоси з двох сіл і створити свій хор, православний… До Різдва можна було б і вертеп підготувати. Ти як? Не хотіла б прилучитися? Ні, щось все-таки сталося. Що? Що?! Чого ти плачеш?

Юрко взявся витирати кінчиком шарфа Данине мокре обличчя. Але сльози ще рясніше потекли з її очей. Їй хотілося впасти йому на груди, розридатися і сказати все-все-все. Що кохає його, кохає ще з тої миті, як побачила у Бондаруковій клуні. Що не має більше сил ховати свою любов, ходити за ним назирці, чекати, коли він подивиться, обізветься, усміхнеться, боятися, що хтось появиться і забере його в неї. Хоч би й ота дякова Соломка, що оно витріщилася на них і поправляє свої руді кучерики та підслинює брови. Але як тут зізнаєшся? Он хтось позирає із шкільного вікна. Он дві тарабаньки сокорять, як сидухи, і в їхній бік позирають. А з другого боку вулиці Ількова Ганька якраз чимчикує до крамнички. Їм тільки дай привід – слави не обберешся. Їй то що? Хай би собі говорили. О, хай би всі знали, як вона його кохає! А от Юрко…

– Хотіла б! Я дуже люблю співати! – випалила крізь сльози.

І подумала: «Божечку, дорогий Бозюню! Як добре, що ти дав мені голос. Тепер я нарешті буду поруч з Юрком. Ми будемо разом співати, будемо зустрічатися».

– Мій тато теж дуже гарно співав, як молодим був. Та й тепер… Думаю, Юрасю, що він також погодиться.

– Юрасю… – повторив він і усміхнувся.

Дмитро справді зрадів, коли Дана сказала йому про хор. А чого б не поспівати, як громаді треба? Він ще й заграти може. Але мама взяла його на кпини: хлопцем смішив людей своїми сопілками, а на старість ще й у співаки запишеться. Хай молоді співають. І він погодився: а так, так, якби хоч годочків десять скинути, то можна було б, а теперка що ж… Теперка хай уже Данця співає, у неї ж голосочок, як у янгола.

Хористи збиралися по черзі то в Туричах, то в Підлісному. Їздили від села до села Бондаруковою фурманкою. Від Бондарука Юрко проводив Дану додому. Вони ще довго не могли розійтися. Вечори ставали все холоднішими, на Дмитра вже й кучугури намело. А їхнє кохання, всупереч морозам, розгорялася все палкіше. Репетиції проходили по неділях, але вони вже не могли чекати цілий тиждень. Тиждень – це ж ціла вічність! Зустрічалися і на будні, на хуторі в Димки.

Від Димчиного ока нічого не втаїш. Ніби тільки на Дану дивиться, а сама – морг на розмальовану ласицями шибку.

– О, ще хтось від села до хутора по снігу бобляється…

Дана нібито пропускає ті слова мимо вух, а сама аж палахкотить. Юрко йде! Її Юрасик уже тут! Пора прощатися з Димкою. Димка не ликом шита: помічає те палахкотіння, та й здогадатися неважко, чого це той перехожий до хати підійшов, а в двері не постукав – жде, значить, Дану біля клуні чи шопи.

– А чого то, Богоданцю, твій кавалєр під хатою ховається? Ще на кізяк замерзне, поки ми з тобою балакати будемо. Клич-но його сюди, покажи Димці, кого ти там вибрала. У мене й малинка запарена є, і вересова наливочка, і корж ондечки під рушником черствіє. Тре’ його оприходувати, поки камінцем не став таким, що я останні зуби об него поламаю. Посидимо, побалакаємо. Мо’, і я коло вас помолодшаю. А чого? Згадає баба, як дівкою була, та й помолодшає. Ну йди, йди, клич. Нема чого таїтися.

Димці Юрко зразу припав до душі. Та їй би, мабуть, сподобався будь-який Данин обранець. Бо хіба ж може бути поганим той, кого полюбила Богоданця? Тож і грілися закохані зимними вечорами у її теплій дерев’яній хаті. А потім Юрко встановив над нею ще й денну опіку – і сніг відкине аж до дороги, і води принесе, і дров нарубає, а часом, як Димці нездоровиться, і піч розпалить та золу з печі винесе.

– Але хто ж то таке видів, щоб учитель дрова рубав, сніг відкидав? – бідкалася Димка. – В учителя ж руки мусять бути білими.

– Це моя плата натурою за винайм ваших апартаментів, – заспокоював Димку Юрко. – А головне для вчителя – не білі руки, а світла голова.

Люди вже горіхи лущать і мак до куті труть, холодець у миски розливають, сіном столи притрушують та обрусами накривають, гостинці для колядників готують, а всюдисущий Мелешко Німчик засніженим селом гониться – розносить останні вісті, весело повторюючи при кожній зустрічі позичене у когось – «щоб не лежали на місці». Бо ж попереду зимові святки, і якщо він, Мелешко, їх оце ниньки не рознесе, то лежати отим вістям доведеться бігме довго.