Читати книгу - "Соня"

а номери на його машині були чомусь білоруські, а втім, й раніше найчастіше безглуздо дорогі машини траплялися Соні з номерами цієї стражденної, утисненої країни. Поруч із ним не виникало жодних питань, а ті, котрі виникали, всі мали прості й негайні відповіді, й відповіді ці знав Кай. Без керма в руках, без мети за кордоном, без Луї, без Пуха з Порохом, без машини, Етері, Каті й Насті Соня почувалася в цілковитій безпеці. «Спи», – казав Кай, і Соня легко засинала. «Пий», – казав він, і вона слухняно ковтала лимонад, чай з баночки чи газовану, лоскотну оранжину «Їж», – казав він, і вона заходилася напихатися желатиновими ведмедиками, крекерами, поглинати сендвічі з заправок і печеньки з автоматів. «Дивися», – казав він, і вона бачила лелек у полях і зубрів на галявинах, парашутистів у небі й вершників за лісосмугою, паліндроми з цифр і букв на номерах зустрічних авт, сонячних зайчиків і прозорий місяць, котрий висів з самого ранку в світлому небі тонким білим серпиком. Так вони і їхали.

Вже коли вони проїздили попри це неосяжне меморіальне поле з кіньми, велосипедними доріжками і повітряними зміями, яке мешканці міста вперто звуть парком, Соня почувалася з Каєм так, ніби він був створений, щоб її оберігати. Вона навіть згадала Пороха, котрому так хотілося, щоби хтось «захистив його від усього». З Каєм здавалося, ніби тебе вже від усього захистили – в найкращому, звичайно, розумінні цих слів. Забувся той моторошний, світлий недавній ранок у лісі, коли Соня усвідомила: що би не сталося – все буде неправильно. Не хотілося більше знати, що робити далі. Час перестав тиснути на Соню. Її, за великим рахунком, нічого не турбувало. Хотілося більше знати Кая, говорити з ним, торкатися його, сміятися, ставати ближчими.

– А куди ти їхала? – спитав Кай, коли вони повільно тяглися в пробці вже у середмісті.

– Мені треба було знайти одну людину, – сказала Соня, ухиляючись від довгої розповіді.

– А тепер не треба?

– Тепер можна пізніше, – сказала Соня скоріше собі, аніж Каєві. – Тепер треба знайти Пороха і Пуха, переконатися, чи все у них гаразд.

– Добре, – сказав Кай. – Знайдемо, а потім я покажу тобі дракона.

Дракона Соня бачила і сама. Він стояв на набережній Вісли, металевий, стрункий, випускаючи з рота полум’я для туристів кожну годину. Останнім часом полум’я стали економити, тож для того, аби дракон що-небудь випустив, треба було попередньо відправити смс на спеціальний номер.

Кай засміявся.

– Цього всі бачили, – сказав він.

Готель, де вони зупинилися, стояв біля ріки. Вікна їхніх кімнат виходили в саме небо, Соня трошки пороздивлялася мости, а за ними зелені пагорби, колишні промзони і теперішні промзони, фабрики, новобудови, елеватор, потім старі передмістя, де в зелені ховалися велетенські вілли. З іншого вікна Соня пороздивлялася дахи старого міста, вулички, шпилі костелів і навіть трошки королівського замку.

– Коли живеш високо, – сказав Кай, – здається, ніби все довкола твоє. Або принаймні близьке й осяжне. Тому я завжди займаю останні поверхи.

– І все довкола твоє? – спитала Соня.

– Точно. Тобі подобається?

Соня засміялася. Їй все подобалося.

Сурмач на вежі заграв свою сумну коротку мелодію до всіх сторін, сонце спускалося нижче й нижче, скочувалося до пагорбів за рікою, довколишні будинки довгими тінями стікали на центральну площу. Самотній йог в індійському халаті і чалмі висів у повітрі, спираючись на посох, над пошарпаним килимком, втупивши очі кудись в одну точку, – нікому не було до йога ніякого діла. Соня бачила його тут щоразу, коли їй траплялося заїжджати до міста. Як і всі, вона була переконана, що йога тримає в повітрі міцна металева рама, прикріплена до посоха, а пошарпаний килимок насправді – опора, по якій розподілено вагу. Кай розповів, що якось увечері бачив, як зневірений йог встає і прямує додому, крокуючи в повітрі, без ніякої рами, а килимок тягнеться за ним, ніби змучений пес, котрий проситься на руки. Не вірити Каєві підстав у Соні не було, тому весь дріб’язок з кишень вона висипала йогові на килимок.

– Не це йому треба, – засміявся Кай.

– А що? – спитала Соня. Кай показав очима в інший кінець площі. Там молода повновида дівчина з відром видувала за допомогою двох патиків, сполучених звичайними шнурівками, велетенські мильні бульбашки. Зграя дітей довкола неї вищала від захоплення назустріч кожній новій бульбашці, дорослі удавали, що стоять там, чекаючи на малечу, затамовували подих і – ніде правди діти, – з нагоди особливо великих бульбашок верещали також. Всі підстрибували та плескали в долоні. Дівчина вибрала найменшого білявого хлопчика і майстерно надула бульбашку так, що він опинився всередині неї. Бульбашка підняла його над землею, але коли почала віддалятися, дівчина хвацько проткнула її патичками, підхопила на руки ошелешеного малого і повернула його на місце. Діти і дорослі голосно видихнули і знову заверещали.

– Не можна заслужити любов й увагу, просто сидячи на одному місці, – зробила висновок Соня. – Навіть якщо ти висиш у повітрі, що в принципі уже робить тебе особливим. Ніхто нікого не любить за те, що хтось там особливий.

– А за що? – зацікавлено спитав Кай.

– Просто так, – сказала Соня. – Або хоча б за мильні бульбашки.

Вбрані у театральні лакейські шати або в шляхетні сукні, виснажені візниці напували не менш виснажених коней, запряжених у розкішні урочисті карети, але туристів на площі майже не залишилося, тільки голуби, тіні веж і аміачний сморід конячої сечі, продавці яскравих льодяників, магнітів на холодильник, йог зі своїм килимком і дівчина з бульбашками і своєю гучною аудиторією.