Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Фельдшерку прислали з іншої області. Вона більше схожа на десятикласницю, ніж на медичку. Коли виписує комусь пігулки, закусивши нижню губку, здається, що вона лиш грається в лікарку. Весною приходила до школи, дивилася на наші висолоплені язики, роздавала рожеві та блакитні горошинки-вітамінки. Досі в селі не було якогось серйозного медичного випадку. Люди наші звикли більше покладатися на народну медицину, рятуватися настоянками, травами, корінцями, сушеними лісовими ягодами. Тож за звичкою частіше топтали стежку до знахарки Мокрини, ніж до молоденької медички. А якщо вже хтось потребував серйозного лікування, то Лідочка направляла в районну лікарню.
Мабуть, я дуже-дуже налякана. Бо Лідочка навіть нічого не запитує — хапає свою валізку, кидає щось в неї і вибігає з амбулаторії. Я ледве встигаю за нею. Поки ми бігли, в нашій хаті вже зібралося кілька жінок. Тітка Калина тримає маму за руку і витирає піт з її чола. Мама тихо стогне. Нахиляюся до неї, обнімаю за шию і теж плачу. Мені так шкода мою бідну мамусю! І так страшно…
— Не бійся, доню, — ледь чутно шепоче мама мені на вухо. — Не бійся. Дядько Дем’ян нічого не розкаже. Він обіцяв мені. Спочатку поклявся пам’яттю про найближчого товариша. Але я не повірила — що йому пам’ять про товариша? То він дітьми своїми поклявся. Мусить же в людини бути совість, хоч крапля… Тато не хотів накликати на нас лихо, тому так вийшло. Ми не хотіли тебе тривожити. Він тебе дуже любив. Дуже-дуже. І я… Понад усе на світі. А тепер іди, іди, моя Ірис. Побудь у тітки Калини. Тобі не треба все це бачити.
Казали, що Лідочка телефонувала з сільської ради до районної лікарні, але звідти чомусь довго не приїжджали. А коли приїхали, рятувати було нікого. Спочатку помер братик. Він навіть не закричав — народився, дихнув кілька разів і навіть не ворухнувся. Мама ще якийсь час була без свідомості. Прийшла до тями, подивилася на нерухомого хлопчика, відвернулася до стіни і також затихла. Баба Мокрина сказала, що в ній зовсім не зосталося крові, вся витекла, поки поміч з району їхала.
Їх поклали в одну труну. Братик лежав справа від мами — такий самотній, такий мацюпусінький, як лялька, загорнутий у біле простиральце, перев’язане вузенькою блакитною стрічкою. Я сказала, що мама хотіла б його обняти, навіщо ж їй склали руки на грудях? Але тітка Калина відповіла, що так має бути — всі відходять на той світ зі складеними на грудях руками. А обнімуться вони вже там, на небесах, де будуть вільно літати, як янголи.
— І не треба тобі дуже побиватися, не треба, чуєш, дівчинко? Бо ще не народився той, хто не помре. А від твоїх сліз їхнім душенькам тіко тяженько буде. Там твею маму і братика зустрінуть і тато, і бабуся Ганна, і дід Платон, і дядько Іван, і всенька рідня. А рідня у Христичів була велика, і трималися вони завше одне біля одного, як тії бджоли в рою. Тож їм на тому світі буде добре. Була родина, була та й оно як перевелася. Одна гіллячка зосталася на дереві, та чи розів’ється вона? — зітхнула тітка.
Я заплакала. Спочатку захлипала, а потім і навзрид. Мені раптом також захотілося туди, де мої мама, тато і братик будуть літати, як ангели, туди, куди вже переселилася вся моя велика рідня. Уявляла, як вони там вітаються з новоприбулими мамою і братиком, як пригортаються одне до одного, як піднімаються аж понад хмари і летять туди, де завжди сонце і синє-синє небо. Вони на тому світі тепер усі разом, їм добре. А я на цьому залишилася сама, не знаючи, як мені в ньому буде.
Пазл четвертий Клаповух
Я не зовсім сама — зі мною Клаповух. Раніше він спав у сінях, на хідничку, складеному вчетверо. Тепер — зі мною. Коли я перед сном плачу, він злизує мої сльози. Може, його організмові солі бракує? А може, Клаповух так мене заспокоює? Язик у нього теплий і шорсткий. Мамині руки також були трохи шорсткими. Бо хоч вона і вчителювала, та роботи на городі й біля хати за неї ніхто не робив. Навіть дрова сама рубала. Вона рубала їх на поставленій сторч колоді, а я носила по кілька цурпалків до сараю, у дровітню. Мама спочатку прихвалювала мене: «Ох ти ж моя помічничко! Ох ти ж моя бджілко роботяща! Що б я без тебе робила?!» А потім зітхала: «Господи! Та якби це побачив тато, в нього серце розірвалося б».
Тітка Калина каже, що в нашого тата були золоті руки і він ніякої роботи ніколи не боявся. А чого йому було роботи боятися? А от за маму він завжди боявся — щоб вона не перевтомилася, не заслабла. Він оберігав її так само, як і мене. Сусідки часом аж злостилися: «Бач, принцесу в хаті має — і за холодну воду не береться». А він тільки сміявся: «Вона ж учителька — їй тяжчого за книжку підіймати не можна. Та й маленька вона ще, хай трохи підросте». Мама вже не могла підрости, бо ж дорослі не ростуть. То тато так жартував, бо не тільки роботящий, але й веселий був.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енна. Дорога до себе», після закриття браузера.