Читати книгу - "Роман з містом"

class="book">– Проходьте, – Кася метушливо витерла руки об фартух і відступила вбік, пропускаючи панів військових перед собою до крихітної вітальні з диваном, кріслами, маленьким столиком та лакованою дерев’яною вішалкою, а тоді відчинила кімнату праворуч: – Це був кабінет. Тут хворих приймали…

З кабінету війнуло невитравним запахом аптеки. Не заходячи туди, Марчевський оглянув стоматологічне крісло та інше приладдя зубного лікаря:

– Це все давно вже треба було передати в якусь поліклініку.

– Зробимо, – відгукнувся лейтенант. – Скажу їм там, у медсанчастині, щоб забрали.

Катерина мовчки повела їх на другий поверх. Круті дерев’яні сходи сподобалися Григорієві: хоч дуже старі, проте ніякого рипу.

– Тут – їдальня, а там – кухня.

Їдальня була водночас і залою, і вітальнею, з добротними меблями, з піаніно, коминком, радіоприймачем та грамофоном. У кутку стояла книжкова шафа.

Марчевський підійшов до вікна. Навпроти, через нешироку вулицю, височіла ще старіша кам’яниця, ліворуч – кілька двоповерхових будинків, праворуч – величний костел. Унизу проторохкотів трамвай. Дерев не видно. Краєвид прикрашають лише старовинні чавунні ліхтарі та кашпо з квітами – на балкончиках, під вікнами.

– Нагорі три спальні й кабінет, – доповідала тим часом Катерина. – Воно, звісно, тіснувато, але місце тут хороше…

– Хороше місце, – погодився майор. – Мені подобається.

І звернувся до Рогози:

– Нечего тратить драгоценное время. Мне это подходит. Спускайтесь и скажите денщику, чтоб заносил вещи[14].

– Єсть!

– Хвилинку! Ключі?

– Авжеж! – лейтенант поліз до кишені. – Я так і знав, що вам сподобається.

Марчевський усміхнувся. Йому ще й як сподобалося! Він раптом зрозумів, що цей майже чотирьохсотлітній будинок – саме його дім. Тільки тут йому буде добре й затишно. Можливо, служба ще занесе його в різні куточки Радянського Союзу, але зістаріти він хотів би тут і тільки тут.

Увечері він самотньо сидів біля коминка, що його розпалила послужлива Кася. Денщик Павло поки тільки спостерігав, як це робиться.

Поліна потріскували. Вогонь звивався й танцював довкола них. Пахло лісовим багаттям і заразом домашнім теплом. Особливого шарму цій картині надавав шерхіт дощу за вікном.

Поставивши поруч із кріслом великий коньячний келих та кришталеву карафку, Марчевський гортав фотоальбоми колишніх господарів і зрідка сьорбав червоне вино, доливаючи собі потроху. Зазвичай він майже не пив, але цього вечора закортіло розслабитися, відчути насолоду майбутнього пенсійного спокою. От би такого, як у панів та пань на світлинах! Непогано жили польські буржуї! Навіть по фото видно, що костюми й капелюхи дорогі, добротні, про жінок і мови нема – вбрані святково, як у кіно.

І раптом – знову блискавкою – ті самі очі. Тільки веселі й пустотливі. Це вона, саме вона, ота молодиця в жалобі, що її бачив зранку з букетом осінніх хризантем. Навесні… Мабуть, недешеві, оранжерейні. І знімалася вона часто з квітами. З різними. У світлих костюмах і гарних сукнях. В оточенні молодих чоловіків. Та ще штучка!

Марчевський сховав карафку й келих у шафу, де все ще зберігалися чималенькі запаси спиртного, і гукнув Павла.

– Поклич-но сюди Катерину!

– Єсть! Це я миттю!

Катерина боязко зайшла і стала біля дверей.

– Катерино, ти довго тут служила? У цих господарів? – цього разу Григорій намагався говорити правильною українською мовою.

– Понад два роки…

– Та ти підходь сюди. Сідай. Це тобі не за панів. У нас інші звичаї.

Присіла поруч на краєчок крісла:

– Дякую, товаришу майоре!

– Що за люди були твої хазяї?

– Свідзинські? Та ті ще… експлуататори, звісно ж.

– А точніше?

– Ну, пані Зося, хазяйка, була завзята полька, до костелу ходила. Шляхтянка! Все їй щоб по-панському, не догодиш. А пан Станіслав маскувався під українського інтелігента.

– Буржуазний націоналіст? – підказав майор.

– Еге ж, саме буржуазний і був!

– Стоматолог?

– Атож! Гроші лопатою горнув! Клієнти – з ранку до ночі. Ні тиші, ні відпочинку!

– Добрий спеціаліст?

– Не знаю. Люди йшли. Лікував.

– Це він? – розгорнув навмання альбом і вказав на франтуватого вусаня в білому капелюсі.

– Ні, то нібито пана Станіслава вуйко – Кароль. Він часто сюди приїздив. Багатий. А тоді помер, на початку тридцять дев’ятого. І нашим панам усе перейшло.

– Що саме?

– Маєток якийсь. Десь коло Бучача. Мені вони не дуже розповідали.

– А до тебе, Катю, вони як ставилися?

– Та так. Ніби й непогано. Але експлуатували люто! Я сама за трьох працювала. Мусила. Я й кухарка, я й прибери, я й на базар… І після клієнтів стільки бруду! Та ще й усе не так!

– Платили мало?

Кася зітхнула. Насправді їй гріх було нарікати на платню. Разом із подарунками одержувала вона майже як колійники. Але, подумавши про це, сказала:

– Не поважали вони мене. Навіть ім’я перекрутили на польський лад – Кася. Яка я їм Кася?

– А розкажи, хто тут зображений? – він підсунув Касі альбом. Зі світлин на них дивилися всміхнені люди – білозубі, безтурботні.

– Так. Оце Свідзинські, пан і пані. Тут вони з лікаревою двоюрідною сестрою (вона приїздила двічі). Її син у монахи подався, до василіян… Це він сам. Тут він з лікарями. А це їхні сини і дочка.

Вона!

– Де вони тепер?

– Хлопці?