Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

До речi, дiдусiв тромбон уцiлiв. Наступного дня пожежники полiзли драбиною i дiстали його. Пропав тiльки мундштук. Це найнезначнiша частина тромбона. Звiсно ж, дiдусi кажуть, що мундштук найголовнiший.

Сьогоднi 4 сiчня, а троє дiдусiв усе ще сперечаються, хто з них узяв мене нагору. Я знаю, то був дiдусь Поллiх, але мовчу, бо дiдусi не надто зважають на мої слова. Вони мають мене за невиправного шибеника i йолопа. Вони аж нiяк не самокритичнi. Вся ця iсторiя сталася через дiдусiв нежить. А я хiба винний, що у мене так легко наморочиться голова? Я не збираюся ставати покрiвельником -- коли виросту, будуватиму тунелi. I нарештi, про те, що гримiло. Тiльки наступного дня я збагнув, що то був годинник на ратушi. Вiн бив половину, а потiм без чвертi дванадцяту. Уявiть себе з тромбоном у руках поруч такого велетня. Як би ви повелися?

* * *

Ага, ось i панi Цвой.

-- А вже скоро вечiр, вже посутенiло, -- кажу я.

-- Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засiдання, -вiдповiдає вона.

-- Еге ж, -- кажу я, -- тато завжди так говорить, коли приходить додому пiзно ввечерi. Мама каже, що вона цього не зносить.

Панi Цвой нiяковiє i каже: -- Воно то так...

Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.

-- Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, -- весь час приказує вона, смiється i поплескує мене по плечу. Потiм дає менi 50 пфенiгiв на зворотний шлях -- 20 пфенiгiв на проїзд i 30 на лимонад.

Тiльки випивши на вокзалi ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництвi я так i не здав те оповiдання, що написав на конкурс -- воно лишилось у мене в кишенi. Але туди я бiльше не пiду. Краще вiдмовлюся вiд конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?

Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповiдання, напишiть у дитяче видавництво.

Ваш Альфонс Цiттербаке.

Частина II

Озеро Кюдер, що бiля нашого мiста, невелике, але дуже поросле очеретом. Одначе дехто в ньому купається. А я там проводжу цiлi днi -готуюся до першостi школи з плавання. Заважають водоростi, але дарма, я наполегливо тренуюся, бо вважаю, що хоч i важко в навчаннi, зате пiзнiше, на змаганнях у басейнi легко вирвуся вперед. Он радянський чемпiон свiту iз стрибкiв у висоту Брумель тренувався iз свинцевим поясом i в черевиках iз свинцевими пiдошвами. А я вправляюсь серед водоростей. Пропливши дистанцiю двадцять разiв i добряче втомившись, лягаю на пiсок, весь у зеленiй рясцi, з баговинням у волоссi. Уявляю, як пiд час шкiльних змагань усi на трибунах захоплено вiтатимуть мене i хором гукатимуть: "Альфонс, Альфонс!"

Аж раптом чую жiночий крик. Бачу, жiнка стоїть у човнi недалеко вiд острова i махає руками.

Якусь мить я спостерiгав за нею, але вона все не заспокоювалася. Тодi я ввiйшов у воду i поплив до тiєї жiнки. Врятувати людину -- це ж прекрасно! Ти вчинив по-геройському, i тебе всi шанують. Виявилось, її човен застряв у баговиннi й дуже розгойдався. Коли я пiдплив ближче, жiнка сказала:

-- Я звiдси не виберусь, тут так заросло...

-- Не турбуйтесь, я вас врятую! -- гукнув я.

-- Ой-ой! -- забiдкалася жiнка. -- Цього ще не вистачало!

-- Заспокойтесь! Покладiться цiлком на мене -- я майже майстер з плавання стилем брас серед школярiв! Не бiйтеся, усе буде гаразд!

Та далi сталося таке, чого я досi не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жiнка була не уважна, але коли я спробував улiзти в човен, вiн перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у водi, з зеленим баговинням у волоссi, жiнка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) i зашарiвся. Найнеприємнiше те, що я завжди червонiю, навiть без причини.

-- Нiчого, -- сказав я, -- ходiмо он туди, на острiвець, -- там ви будете справдi врятованi.

Жiнка знову влiзла в човен, i я попхав його до острiвця. Там ми посiдали поруч. Жiнка роззулася i вилила на пiсок воду з туфель.

-- Дуже вдячна за порятунок, -- тихо мовила вона. -- А вудки пропали... Справдi, дуже вдячна.

-- Ет, це не бiда, -- вiдказав я. -- Я ж говорив, що залюбки врятую вас.

Але жiнка, мабуть, не дуже радiла, що її врятовано. Вона мовчала.

-- Озеро дуже заболочене, правда? -- аби не мовчати, сказав я.

I раптом жiнка почала смiятися. Здавалося, тому смiховi не буде кiнця.

"Може, у неї сонячний удар", -- злякано подумав я i став пригадувати, як навчав нас пан Фiлькендорф рятувати потерпiлих вiд сонячного удару. У мокрому одязi, вся в зеленому баговиннi, жiнка качалася по пiску.

-- Просто неможливо, -- приказувала вона, -- помру зо смiху... хто ж iще мiг бути... це ж Альфонс Цiттербаке... хто рятує мене i перекидає човна, переплутує мої вудки... не можу повiрити... Альфонс Цiттербаке...

Мене мов громом приголомшило. Звiдки вона знає мене? Та ще й смiється надi мною.

-- Ти ж Альфонс? -- запитала вона i ласкаво поплескала мене по щоцi. А я цього взагалi не люблю.

-- Так! -- стримано пiдтвердив я. -- Це справдi я, ваш рятiвник Альфонс Цiттербаке.

-- I ти не впiзнаєш мене? -- запитала жiнка i змахнула зi своєї брови нитку баговиння. Я уважнiше придивився до неї i вмить зблiд. Упiзнав! Це ж панi Цвой! Це їй розповiдав я тодi про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якiй усi смiються надi мною i нiхто не сприймає мене всерйоз.

-- От так зустрiч! -- сказала вона. -- Яка зворушлива зустрiч!

-- Гм, я теж радий зустрiчi з вами, панi Цвой, -- промимрив я.

-- Так, любий Альфонсе, -- витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала панi Цвой. -- Нам доведеться довгенько посидiти на цьому острiвцi. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, -- i вона показала на свiй мокрий одяг, що прилип до тiла, а по-друге, мене може затримати рибiнспектор