Читати книгу - "Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов"

Інженер Крєпін відмовився від звичайної гостроносої форми корпусу підводного човна і надав своєму «Піонерові» форми кашалота, оскільки з розрахунків конструктора виходило, що, незважаючи на величезні розміри і вагу, кашалот витрачає на рух кожного квадратного метра своєї поверхні менше сил, ніж будь-який інший житель вод.

Далі, всім уже давно відоме велике значення слизу, що вкриває тіло майже всіх водних організмів, особливо таких, які не сидять на місці, а швидко рухаються. І, справді, слиз дуже зменшує тертя і опір води під час руху. Крєпіна захопила думка збільшити швидкість руху «Піонера», вкривши його корпус чим-небудь подібним до слизу. Проте, коли б і пощастило вкрити поверхню «Піонера» штучним слизом, він однаково безперервно змивався б водою. Після тривалих шукань Крєпін знайшов зовсім несподіваний вихід, У тих випадках, коли необхідно було досягти особливо великих швидкостей, він оточував корпус «Піонера» замість слизу шаром гарячої пари. Користуючись своїми невичерпними запасами електроенергії, «Піонер» з її допомогою нагрівав увесь зовнішній корпус підводного човна до температури в дві тисячі градусів. При такій температурі невеликий шар оточуючої води миттю перетворювався на пару. Внаслідок швидкого руху підводного човна все нові й нові шари води стикалися з його розжареною поверхнею, безперервно створюючи навколо нього суцільну газоподібну оболонку. Завдяки цьому усувалось тертя води і виникало тертя в газоподібному середовищі, щільність якого, правда, була більшою, ніж щільність атмосферного повітря, але в багато разів меншою за щільність води. Пара, яка утворювалась навколо підводного човна, як тільки він віддалявся від попереднього місця, зараз же охолоджувалась під впливом навколишньої низької температури і перетворювалася знову на воду; бульбашки не досягали поверхні.

Нарешті, інженер Крєпін вирішив відмовитися від гвинтів. Тільки ракета, за твердим переконанням Крєпіна, могла дати можливість використати повною мірою і величезну потужність електростанцій човна і колосальну міцність та жаротривкість металу, з якого збудований був «Піонер». Здавалося б, у такому щільному середовищі, як вода, найменше можна було чекати появи природних реактивних двигунів. Тимчасом давно вже відомо, що деякі водні організми, такі, наприклад, чудові плаЕці, як головоногі, чудово користуються цим способом руху, втягуючи воду в свої воронки спереду по руху і потім сильним стисненням викидаючи її звідти назад.

Але для реактивного руху потрібно дуже багато пального, здатного під час згоряння виділяти величезну кількість рухової енергії. Звідки ж «Піонер» міг одержувати це пальне і як він зберігав його запаси, мабуть дуже значні, судячи з тривалості безперервного плавання, на яку він був здатний? І тут, як у багатьох інших випадках, конструкторові «Піонера» допоміг все той самий Світовий океан, з його невичерпними ресурсами, з величезними, невикористаними ще можливостями.

Океан повинен був дати «Піонеру» в необмеженій кількості гримучий газ, страшна сила вибухів якого досить відома.

Щоб одержати цей газ, необхідно мати в своєму розпорядженні два гази — водень і кисень, саме ті, які, сполучившись, утворюють воду. Добувати їх можна різними способами, але найпростіший — це розклад води шляхом електролізу. Для цього в посудину з підкисленою водою опускають два електроди, з'єднані з джерелом електричного струму. Коли крізь воду пропускають електричний струм, то на одному електроді — аноді — з води виділяється і скупчується у вигляді бульбашок кисень, а на другому — катоді — водень. Обидва гази по трубах переходять в окремі сховища. Якщо потім випустити їх, змішавши в певних кількостях, то виходить гримучий газ.

Досить пропустити крізь цей газ електричну іскру, щоб стався вибух. Для одержання реактивного руху ці вибухи треба робити в спеціальній камері, розміщеній позаду корабля чи ракети. Камера ця повинна мати зовнішній вихідний отвір, який розширюється в дюзу (розтруб). Коли в камері відбувається вибух, пара, що при цьому утворюється, намагається вирватися з неї і з величезною силою б'є у всі боки. Але на задній стороні камери водяна пара має вихід — дюзу, а в передній цього виходу немає, і вся сила вибуху, спрямована в цей бік, кидає ракету чи підводний човен уперед.

Швидко слідуючи один за одним, ці вибухи дають підводному човнові все більш наростаючу швидкість.

Внаслідок вибухів гримучого газу з водяної пари утворюється вода, яка тут же безслідно і повністю зливається з навколишньою водою. Щождо шуму і гуркоту від вибухів, то вони поглинаються акустичними глушителями.

Але, розвиваючи такі нечувані швидкості в далеко ще не вивчених, не досліджених глибинах, човен рискував налетіти на заховані там скелі, рифи, мілини, ще дуже багато з яких, безперечно, не відзначені навіть на найкращих картах і в найкращих лоціях світу. На такому підводному кораблі не можна було плавати наосліп. Встановлені на носі і по боках підводного човна надзвичайно сильні прожектори, потужністю в кілька мільярдів свічок, проникали в чорні простори глибин на півкілометра, але розрізняти щось на такій відстані і при такій швидкості руху було неможливо. Крім того, таке сильне освітлення могло б видати ворогові військовий підводний корабель, головною зброєю якого є скритність руху і раптовість появи. Треба було знайти для «Піонера» сильні і зіркі очі, які далеко проникали б у морок глибин і вчасно повідомляли про небезпеки і перепони, що виникають на шляху. Цими очима стали вуха, якими обладнав Крєпін свій підводний човен.

Ехолот давно вже застосовувався на підводних і надводних суднах всіх країн. Він оснований на тому, що звук поширюється не тільки в повітрі, але ще краще і швидше у воді. Якщо у повітрі звукові хвилі поширюються з швидкістю триста тридцять метрів за секунду, то у воді ця швидкість дорівнює тисячі п'ятистам метрів за секунду. Звук поширюється від свого джерела сферичними хвилями в усіх напрямах, а, зустрівшись з перепоною, він відбивається від неї і повертається назад. Використовуючи цю властивість звукових хвиль, придумали такі прилади, з допомогою яких насамперед почали вимірювати глибини дна морів і океанів. З одного боку судна під водою вибухом чи ударом дзвона створювали звук і засікали час. Звукові хвилі досягали дна, відбивалися від нього і поверталися до судна. Там, з другого борту, прикріплювався апарат, який сприймав цей відбитий звук і відзначав час, коли цей звук був ним прийнятий. Оскільки звук від судна до дна