Читати книгу - "Невидимець, Герберт Уеллс"

— Їсти?

Склянка з віскі нахилилась.

— Так, — сказав Невидимець, стукнувши нею, коли ставив її на стіл. — І дістаньте мені халат.

Кемп пробурмотів щось упівголоса, підійшов до гардероба й витяг звідти червоний халат.

— Підійде? — спитав він.

Халат у нього взяли. Він на мить завис у повітрі, якось дивно затріпотів, випростався, потім, як і годиться, застебнувся на всі ґудзики й сів на стілець.

— Спідні штани, шкарпетки, капці були б теж дуже до речі, — уривчасто сказав Невидимець. — І поїсти.

— Все матимете. Але це — найнеймовірніша річ з усіх, що я бачив досі.

Він видобув з шухляд одіж, яку просив його гість, і пішов униз пошукати поїсти. Повернувся Кемп з холодними котлетами та хлібом, підсунув маленький столик і поклав усе це на нього.

— Ножа не треба, — сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося плямкання. — Я завжди волію одягти щось на себе перед тим, як починаю їсти, — пояснив Невидимець з повним ротом, не перестаючи пожадливо жувати. — Чудна примха.

— Гадаю, з рукою у вас нічого? — спитав Кемп.

— Та ніби, — відповів Невидимець.

— З усього незвичайного і дивного…

— Авжеж. Та ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Це вперше мені пощастило. До речі, я збираюся переночувати в цьому будинку. Доведеться вам пристати на це. Неприємна штука, оце що крові так натекло, правда? Там її ціла калюжа. Вона, певне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий…

— Але як у чорта ви це зробили? — роздратованим тоном почав Кемп. — Ця історія геть-чисто вся неприродна!

— Чому? Природна. Цілком природна, — заперечив Невидимець.

Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як захланно п’є його халат. Жмут проміння од свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворював світлий трикутник під лівими ребрами.

— Що то були за постріли? — спитав Кемп, — Через що це зчинилося?

— Там був один йолоп… так щось ніби мій спільник, — хай він буде проклятий!.. — який хотів украсти мої гроші… І вкрав.

— Теж невидимий?

— Ні.

— Ну й що?

— Чи не дасте мені ще чого-небудь поїсти? Я — страшенно голодний. А ви хочете, щоб я розважав вас своїми оповіданнями.

Кемп устав.

— Отже, то не ви стріляли? — спитав він.

— Ні, не я, — відповів гість. — Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх там поналякались. Власне, всі вони — хай будуть прокляті! — злякались мене. Я, кажу, хотів би ще поїсти, Кемпе.

— Піду подивлюсь, чи нема чого внизу. Тільки навряд чи багато знайду.

Поївши, — а попоїв він добре, — Невидимець попросив сигару. Він одкусив її кінчик, перше ніж Кемп устиг дати йому ножа, і круто вилаявся, коли листок ззовні о дійшов.

Дивно було бачити, як він палить: його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавалися наче кільцями диму.

— Чудова річ — тютюн! — сказав він, затягуючись. — Мені пощастило, що я натрапив на вас, Кемпе. Ви мусите допомогти мені. Подумати лишень, саме тепер натрапив я на вас! Я тепер у такій скруті, що далі й нікуди, я, здається, замалим не збожеволів. Чого тільки я не пережив!.. Зате тепер ми з вами розмахнемося, запевняю вас!

Він налляв собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, озирнувся і приніс з сусідньої кімнати і для себе склянку.

— Все це — дике, але я, мабуть, теж вип’ю.

— А ви, Кемпе, не дуже змінилися за ці дванадцять років. Біляві мало змінюються. Ви— спокійні і методичні… Я мушу вам розповісти. Ми спільно працюватимем.

— Але як зробилось усе це? — спитав Кемп. — І як стали ви таким?

— Ради бога, дайте мені хвилинку спокійно покурити, а тоді я почну розповідати.

Але тої ночі Новидимець не розповів нічого. Пораненій руці ставало дедалі гірше, його трусила пропасниця, він був геть виснажений. У пам’яті йому все спливала гонитва на пагорбі й бійка біля заїзду. Він почав був розповідати свою історію, але потім заплутався. Щось він плів про Марвела, палив усе хапливіше, голос його став роздратований. Кемп намагався зрозуміти, що було змога.

— Він боявся мене… Я бачив, що боявся, — кілька разів повторив Невидимець. — Він хотів утекти від мене, тільки це й мав на думці… Та й дурень же я був!.. А цей боягуз… Я розходився… Треба було вбити його!..

— Звідки дістали ви гроші? — раптом спитав Кемп.

Невидимець замовк на хвильку.

— Сьогодні я вам цього сказати не можу.

Раптом він застогнав і нахилився вперед, спершись невидимою головою на невидимі руки.

— Кемпе, — мовив він, — я не спав уже майже три ночі, хіба що дрімав годину-другу. Я мушу виспатись.

— То й добре. Оце моя кімната… Тут і вкладайтесь.

— Але як можу я спати? Коли я засну — він утече. Е, та хай йому грець!

— А як ваша рана? — спитав Кемп.

— Пусте, — подряпина і трохи крові. О боже, як я хочу спати!

— То чого ж не лягаєте?

Невидимець, здавалось, дивився на Кемпа.

— Тому, що не хочу, щоб мої ближні зловили мене, — повільно відповів він.

Кемп здригнувся.

— Та й дурень же я! — стукнув кулаком по столу Невидимець. — Сам же й навів вас на цю думку!

Хоч і поранений був Невидимець, хоч і