Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

Повели...

За часок прийшли два легіні з рискалями і взялися закопувати гуцулову Чічку, аби її багацькі собаки не рознесли і не внаджувалися до маржини.

- Це хло’, сам хамут, не конина,- каже один.

- Та видкоси, шо хамут; незугарне було ходити та й крепнуло,- каже другий.

- Аді, черева ні раз не видко!

- Відки буде черево, коли тот торбей старецкий стебла паші не має? Я ше був приземком, як-сми то затємив.

- То водно ходит з коновками такий, єк сегодни, днями не ївши. Аді, капшук з тютюном то білший, єк у неї черево.

- Віді, й він довго не потєгне!

- А! їго таке, шо лиш го дес на дорозі найдут, тото тінь чоловіка. Але ше ми сегодни сьмішно, єк собі нагадаю, єк він передтогід на Бриндзейчинім весіллю вимінєв був усі коновки, та й дали йому начінки й порцію горівки, а він завів гуцулскої:

З тої гори два явори, межи ними чічка,

Бодай же ж мні смага втєла, шо-с така маціцька.

- Ой, кажу, шо маціцька!

Взяли її піднімати, щоб кинути у викопану яму.

- Нема ваги!

- Бо зморене сарачєтко!

- Ов! то, мой, хло’, скрізь бідує мир божий!

- Скрізь на сьвіті біда! Аєк, біда, ше єка біда!

Закопали Чічку із шкірою, із гривою та й з усім; не лупили, бо шкіра дуже потріскалася, то на постоли пуста.

Перший раз в життю вертає коновкар до домівки сам-самісінький. На плечах бесажки з кукурудзами, а під пахою Чіччина узда. Осінній вітер жене прудко крізь густі бори і дує коновкареві у розшінкану пазуху на груди.

Йде із лісів шум, такий глухий, жалібний, прошибаючий.

«То файне я віданєчко несу у домівку, то хата від зойків лусне»,- обвівають холодні думки серце коновкареві.

Мертволиций місяць вибалушив свої совині очі з-поза набрезклої хмари і стелить його горбату тінь назад нього.

Коновкар обертається назад себе, хоче погладити свою Чічку, запитатися її, чи дуже змучилася, чи терхівка глибоко в’їлася в хребет, хоче потішити її, що вже недалічко хата.

Та замість Чічки видить він свою тінь із терхівкою. Йому робиться студено коло його розм’яцканого серця; воно терпне.

«Осиротіла-с мні, Чічко, та й жінку, та й діти, то тепер нам всім крепір буде!»

І тисне узду під пахою, і корняє ноги до дальшого ходу.

Що візьметься йти борше, то зараз спирають його голі, як п’ять мужицьких пальців, діти, спирає жінка.

«Шо я їм тепер скажу? Печінки розсєдутси їм та й мені!»

Страшно боїться своєї бесіди, що нею повістуватиме домівці про Чічку.

Вітер дуже скомлить по яругам і розпеченим жигалом вертить ув ушах коновкареві: нема Чічки, нема нашої мамки!

Він пошпотується об камінь на дорозі, викрісує з нього вогню, бо його серце розпалюється, заходить кип’ячою смолячкою.

На момент відтерпає.

Він знову обертається назад, хоче сказати Чічці, аби сокотилася і не ударилася об тойтам камінь, але Чічки нема, лишень його горбата тінь стоїть назад нього.

А в долині той потічок, що в ньому він на попасі Чічку напував і сам із нього пригорщами воду пив, без впину допитується його своїм плаксивим журкотом: де Чічка?

А той темний, понурий ліс дивиться на нього своїми великими очима й допитується усіма ротами: де Чічка?

А тота придорожна громадська травиця, що цілу ніч умивається слізьми від навіяного пороху і тремтить голіська від студені, піворить дрижачим голосом: де Чічка?

Коновкареві виривається із запечених грудей тяжкий струпішілий стогін. Він ще дужче тисне узду під пахою і підводить задеревілі ноги.

«То сарачєтко доброго серця було. Сегодни люди - гаддє, а вона п’єтнаціть рік вірне робила. Аді, вкусити не було шо, а ми усіх бойків переходили. Хоть голодні, а хоть босі, завше ходили. Де єка є коновка у бойка, то все моя Чічка переноси́ла, а я лиш дзерно носив та й кошелики з лижками».

Ані місяць, ані зорі не хотіли дивитися, як коновкар вітатися ме із своєю челядкою. Геть поховалися за хмари мряки, що розстелилися по горах і давлять їх своїми важкими краплями, гей розтоплене олово, гей мужицькі сльози.

Коновкар увійшов у хату, скинув з плечей бесаги і споглянув задубілими очима на жінку й на діти, що схопилися із землі від потахлої ватри і кинулися вітати дьидю.

Коновкариха борзенько вибігла, щоби розсідлати Чічку, накрити веріткою і дати їй ліки на «золзи». Дітвора впелескалася до дьиді:

- Дєдику! Ми устарали Чічці сіна, три в’єзці устарали!

Коновкар не відзивався.

Улітає назад до хати коновкариха і з перепудженим поглядом питається голосом, що прочуває розпуку:

- А Чічка де? Ти сам?

- Дєдику, ви де лишили Чічку? - запіяла дітвора.

Коновкар береться відповісти, але його уста не можуть відімкнутися. Він вхопив у руку узду і показав її у відповідь жінці-дітям, і ввесь затремтів, а очі попісніли.

- То ти сам прийшов? - зойкнула жінка вдруге.

- Нема Чічки, дєдику? - завели діти.

- Нема! - жбухнуло жасне, тяжке слово із коновкаревих грудей.

Так жбухає кип’яча кров із серця, що його тяжкий камінь роздавлює, розтріскує...

Таке темне зробилося надворі небо, гей сажа, що вихоплюється з диму фамілійної ватри і присідає гуцульські стіни, стелю, лиця, очі і затикає гуцульські горла.

Із коновкаревої хати опадами вибігають на зігнилий дах придушені стони і вкосичують його собою:

- Чічка! Чічка! Золота наша Чічка!

Попід великими образами купки скавулених бадіків на колінках молилися. Поперекладали голови на плечі і простягненими руками світців за все просили або поскладали на грудях долоні, гей дощечки, докупи, попідпирали ними похнюплені лиця і жалібними голосами відговорювали уривками отченаші.

Хрестилися і били кулаками в голі груди та й жалі свої виповідали. А як у якім важнім пункті світців просили, то тріскали долонями, гей терлицями, та й