Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

- Мой, та то ше мудрий варінничьок, на шо розмітаєш жіночу арнарію?

- Винеси, каже Самарка, тот горнец та й розбий при людях, та й тогди тобі пофосолитси. Єк руков відверне. А мені жінка через біду вмерла! Таже ви тємите, газди: єк покійничька лежала, то прийшла до мене якас лєнка, що селом ходила. «Тобі жінка подужіє,- каже,- але звари ї курку». А я став у гадках, що тут робити? Єк гуцул возмеси курєтину їсти, гадаю собі, то пан біг відбере кулешку. Але послухав-сми публіки, та й крадьки, аби мир не знав, зварив-сми в оцім варіннику курку, а жінка на другий день очі замкнула.

- То нема шо, бадіку, на зайду складати, ти чій не дитина, то знав-єс, шо з паном богом не траба гиршкатиси. Шо не годитси, то ні; за курку пан біг гуцула карає. Зайді нічьо си не стане; підслухав сьпіванки в селі та й повітривси далі, а ти приймай кару.

- Хто знає, може, і зайда вже минувси, бо він, брачіки, стеребив усю курку, покійничька лиш дзємки покушіла.

- Ей, де! Їму си гріх не пише, бо то лєнка, усєкої молитви знає.

- То най го холєра зітне, шо мні так збавив, на смерть збавив. Люди, таже я був газда, а сегодни голак.

- Знав-сми зайди послухати, знав-сми жінку заситити, а не знав-сми горщок з хати вікинути. Тіму-сми лайдак, п’єнюга остатний. Але ви, газди, будьте пребашні, шо я таке ротом мелю. Може, мні попуститси біда, щєзла би, може, устаткуюси. Аді, сокотітси, бадічки, най шпурєю. Ге-е-ех! На черіпки пішов, чуєте?

- Слухаєте, слухаєте, як черіп’є кочєєси, аби так біда відкочюваласи. Бігме, шо так: най гуцул не береси до курітини, най не гнівит бога! Будьте свідомі, газди!

Лежить розпростерта на толічці підгірського села і випручує свої грудками грузи обліплені ноги. Кудли паршивої необліненої шерсті мокріські від поту. На задніх стегнах і на боках запалого черева звисають здохлими селедцями жмутки гною. На хребті ятриться рана, а мухи ссуть із неї «матерію». Хвіст судорожно тріпається, але не розгонить ані мух, ані пари. Чорна грива розкудлалася кісками по обох боках напруженої тонкої шиї. Закаправілі очі накрилися повіками, із-проміж закушених ненакритих зубів тече піна. Дуже мучиться...

Над нею скулився, гей приземкувата дуплава кривуля-верба, гуцул і обганяє крисатим капелюхом кровожадні мухи.

Недалічко набоці стоїть в’язка нових смерекових коновок, кошіль з лижками і бесажки з гелеткою кукурудзяного зерна та й смугляве сідло з попругами.

- То ти мні, Чічко, лишєєш, самого серед бойків лишєєш? - заводить гуцул знеможеним розколеним голосом.

Із його глибоко вкритих очей покотилися дві великі сльози й сканулися через пару на хребет шкапи.

- То такими-сми ті отавами візимував, то так-сми ті, Чічко, вікохав? То аби-с знала, єкому-с газді п’єтнаціть рік гарувала, аби-с тємила. Не кривдуйси на мні, моя Чічко, не кривдуй, шо ти упаласи в пусті руки, у лєцтий рід!

Шкапа простягнулася, як дріт, й трутила агонічним рухом властителя, що ляментував над нею. Очі її відімкнулися і станули лубом. Вже більше не кивається...

Гуцул підвівся із землі і вхнюпив болячий погляд у трупа товаришки.

- За тото, шо-с ми домівку вігодувала, то я ті псєнков на тот світ віріжєю, то так ти у торбеїв заробиласи! Аді, єка опока на тобі, аді, єк шкіра ти потріскала. Але стебла чужого не рушила-с, але не заклєв ті ніхто в світі, то най си тєкне від такої муки. Ти ріг собі у ногах відходила, хребет-єс собі поломила. Однако-сми заробилиси, душко, однако!

Із його рук випав капелюх, а лице скривилося до плачу.

- Гей, люди добрі, за шьо мні так біг покарав,- плеснув долонями і став микати собі чупер.- Скорнєйси, душко Чічко, скорнєйси, аді, терхівочка хребет ті виїла, аді, мушня ті ссе, аді, вся кров з тебе випарувала! Самого мні ’д хаті виріжєєш, самого? - голосив, як мала дитина.

- Мой, хло’, гуцулійо, а ти здурів, шо так ревеш над кобилов? - гукнув наторопом підгірський, тогосільський мужик, що справився у ліс через толічку.

- Аді, озміт довбню та вгатіт ми в голову, най си не дивлю.

Гуцул припав ід шкапі і обмотав її напружену шию синьожилавими руками.

Підгірянець приглянувся ближче і засоромився своєї бесіди.

- Мой, Пе’, Ники’, Фе’, а йдіт же суди! - крикнув він у ту сторону, як ідеться ід сільським хатам.

Гуцул бовтає лицем по кінській гриві і приповідає:

- То такими-сми ті отавами, вігодував, то...

Надбігли прикликані мужики.

- Шо, упала? Упала? Пустіт кров, ратуймо! Ратуймо христінина! Ножя! - озвалися наполохані клики.

- Нема куди шьо робити - то вже по всему,- сперечив ранший очевидець.

- Минуласи?

- Ого!

Всі рятівники звернули тепер свою увагу на гуцула. Взялися відривати його від кінського трупа.

- Беріт мні, люди, та добивайте, та най буде прах на цалий сьвіт! - кричав він несамовито і повилювався ід шкапі.

- Май розум, бадіку, тото вже пропало, мерця не підведеш,- утихомирювали люди, підвівши його силоміць набік.

- Не траба мні тепер на сьвіті, бігме, не траба: аді, киньте ми грани межи очі!

Гурт лагоїв його бесідою:

- То причка, бадіку, та най си на цім тєкне, не відходи від розуму.

- Я нікому межі не випас, віхтє псєнки нікому не взєв, то за шьо мні так біг покарав? - жалувався бадіка і то́ргався з рук, що його ціпко держали.

- Тезку Ник’,- радить один із рятівників,- ану, ведіт чоловіка ’д хаті та й заберім терхівку до вас, бо то нема коли гратиси.

- Аєк, аєк, берім чоловіка ’д хаті, най си втємит,- притакнули другі.

Стали брати гуцула та й терхівку ід Никифоровій хаті. Він торгався і рвався ід шкапі і завірював очима.