Читати книгу - "Птахи з невидимого острова (збірка), Валерій Олександрович Шевчук"

— Дай мені розраду, — прошепотів Олізар. — Тут мені й поговорити щиросердно ні з ким!

Але птах не міг перетворитись на жінку, він тільки постогнував.

— Занеси мене в дім отній, пташе, — шепотів Олізар. — Мені вперше здалося, що не побачу його ніколи.

Але птах тільки заклекотав безсило в його узголів’ї — був прирослий його коханець до землі.

— В тебе ж є крила, пташе! — стогнав Олізар. — Коли б мені такі крила, я зміг би вибратись із цієї ями! Стань моїми крильми, пташе! Стань моїми крильми і винеси мене звідси!

Птах махав крилами. Стояв у нього на грудях, натужно впиваючись у них пазурами, й махав, махав. Тужився той птах, бо й справді хотів допомогти, але тільки запускав кігті все глибше в тіло його — не мав сили підняти такий тягар.

Олізар стогнав від болю, бо ті пазурі роздирали йому груди, допомагав птахові, зводячись, підпирався ліктями, але й це не допомагало. Тоді зітхнули вони обидва, і птах вийняв йому з грудей пазурі, обвіяв йому турботливо рани, торкнувся дзьобом, наче цілував, і злетів під стелю. Розвернувшись у польоті, ще раз обвіяв Олізара і вдарився грудьми об стіну. Прорвав її і поринув все вище й вище, туди, до місяця, де зорі й хмарки, адже і його біль був немалий. Летів, посвистуючи широкими крильми, а коли спустився на свій невидимий острів, вирвався з його горла крик, наче був журавлем і прощався з обжитим своїм гніздом…

25

У вікні стояв місяць, зазирав досередини й виманював туди, де сонно мерехтить роса і де завмер на ґанку неспокійний дід із материних казок. Але сьогодні Олізар не міг вийти — по всьому дому лунали важкі князеві кроки. Ходив і бурмотів під ніс прокляття, і це бубоніння, яке відлунювало і в Олізаровім покої, змушувало його ставати обачним, хоч він і хотів перемовитися з Розенрохом. Хотів запропонувати спілку, приєднати до себе й пані Павучиху, в якої все-таки добре серце, змовити й Гальшку, а через неї — всіх дівчат: вони могли б домовитися, порозумітися і позбавитися хоч би оцих клятих ґудзиків. Їх стало б у спілці семеро, і вони б постали супроти п’ятьох, адже вони там, на галері, також були без зброї…

Важко ходив, гупаючи, князь, зітхав, постогнував, часом щось пив — хлюпотіло й чути було спраглі ковтки. Олізар озирнув захисну сітку над собою. Була зсунута набік, очевидно, порушили вони її з Гальшкою. Він підтягнув сітку і вгорнувся покривалом.

«Хай собі ходить той безумець, — думав він, — я зморений та вичерпаний. Немає сили й пальцем кивнути!»

Було йому затишно й тепло під укривалом. Він подумав: хай би прийшла до нього така смерть — у солодкому півзабутті. Все тіло його розслабилось і відмирало частинами, як відмирають стебла трави. Він не знав, де поділись його ноги, де руки пропали в цьому срібному сутінку; здіймалися високо груди його — очі зникали, вуха і вуста. Палав ще кутик мозку, на грудях постогнували рани — це був солодкий і теплий біль, — десь глибоко в ночі почувся розпачливий погук птаха. Плакав його перший сон, що йшов до нього на тонких і довгих, як у павука, ногах. Мав біле тіло, складені крила і довгий, на милю, дзьоб. Сльози його камінням ставали, що тужавіє вночі під місячним світлом, — лискучі, яскраві смарагди; думки недодумані, думки згублені та вбиті — ось що таке ті нічні смарагди! Згасли його груди, і заснули рани на них, ледь-ледь жеврів, як місяць-молодик, шматочок мозку, і Олізар подумав, перш ніж згас той молодик, що це теж смарагд надкоштовний — шматочок тліючого мозку в темряві, молодик сподівань людських, молодик життя!..

…І тоді змилостивилася над ним вишня сила. Він пішов уявно вишневою просікою, осінь лежала на деревах, листя було бузково-жовте й пахло; боліло йому серце, очі його приплющилися, а ці дерева, й просіка, і бузково-жовте листя густо залилися сонцем; довкола пострибували гладкі стовбури із світлими, як порізи, поперечними смужками, і пеньки з кількома пагонами коло них — обплело ті пагони срібне павутиння; його чоботи ступали по вогкому бузково-жовтому килимі; горів чистим бурштином глей, він зламав кілька грудочок і рушив далі, жуючи солодку, запашну і клейку живицю; від руху щелеп тремтіли в нього на щоках живчики; волосся ворушив вітер, налягав на спину, а коли дмухнув сильніше, чуб упав на очі — біла шапка гарячого й сухого снігу. Так він ішов простоволосий, голова його сиво палала, не мав жодної темної волосини, обличчя оточила так само сріблиста борода, наче приклеїлася йому до обличчя ніжна сніжно-біла ласка, він жував пеньками зубів глей, і сам поступово обплутувався з ніг до голови павутинням. Знав: з пеньків його зубів вже не виростуть пагони, але очі в нього залишилися молоді — палають розумом і теплом. Він ішов до будинку в глибині, того самого, обриси якого майже стерлись у пам’яті, чоботи були напіврозвалені, і з дірок визирали темні, поморщені пальці — біліли тільки облущені нігті. Що більше гріло сонце, то пружкіше ступав і радісніше світилися його очі. Бачив уже ґанок, біля якого золотом горіли два клени, а вся земля довкруж була встелена яскравим, але вже підсохлим листям. На ґанку сидів такий же, як і він, дід, так само білий, так само дивився на нього ясними й розумними очима. Шкіра обличчя його — пергамен старий і потемнілий; так, вони були схожі один на одного, вони під цим сонцем — як дві краплі води, і Олізарові підвернулися ноги, він упав коліньми в жовте шарудливе листя і притулився до землі обличчям. Не міг устати, бо білий хорт болю випивав йому серце, кров його і радість його; жовтий смуток скував щелепи чи, може, склеїв їх отой зірваний глей; Олізар не міг стояти перед цим старим на ґанку, адже був недостойний його. Через те не бачив сліз, які покотилися з батькових очей, він не знав, що і в батька — двійника його — так само випивав серце, радість і розлучення білий хорт болю, що і в батька пропали всі слова, що він став німий, як камінь, і тільки й міг що плакати — щасливий той, хто пустив од себе пагони,