Читати книгу - "Проклята, Наталка Смеречинська"

Радомишль виявився іншим, не таким як я собі його уявляла. Вузькі вулички вкриті пошарпаним асфальтом, маленькі одноповерхові будиночки й спокій провінційного містечка, це зовсім не те, що очікуєш від місця де відбувалися жахливі, містичні події. Ніякого Сайлент Хілу я в ньому не побачила хоч і з цікавістю роздивлялася навколо крізь припорошені пилом вікна автомобіля.

Що мені дійсно сподобалося тут так це ліси, які зеленою ковдрою оповивали місто, наче намагаючись сховати його від людського ока. А ще церква, що височіла в самому центрі. Біла будівля, прикрашена геометричним орнаментом тягнулася в височінь блакитного неба всім своїм  єством. Я не була надто релігійною і мало цікавилася цією темою в повсякденному житті. Яйця на Пасху то був мій максимум по відвідуванню церкви й то зазвичай під примусом та пильним оком матусі. Але ця будівля чомусь притягувала увагу, зазивала до себе, викликала бажання зазирнути туди...

" Кінець дев'ятнадцятого століття, не раніше" - промайнула думка в голові, коли я роздивлялася цю красуню з оббитим зеленою бляхою дахом та золотою верхівкою. 

- Приїхали! - повідомив Влад паркуючи автомобіль, як раз навпроти храму. 

- Ми зупинимось тут? - запитала Аліса, скривившись і вказуючи наманікюреним пальчиком вперед на будівлю з красномовною назвою "Готель".

- Якщо  гугл мапс нас не обманює, то моя відповідь "так", сестричко! - абсолютно спокійно заявив Влад не реагуючи на вередливий тон білявки - Дами вперед!

Натякнув хлопець киваючи на двері автівки. Аліса знову скривилася, але слухняно відстебнула пасок безпеки й з притаманною тільки їй природною грацією вийшла зі сріблястого форда. 

 Я лише зітхнула і вкотре по-доброму позаздрила подрузі, яку матінка - природа так щедро нагородила. Хоча... Перед очима стало заплакане обличчя Аліси і її слова, сказані тоді в клубі: 

" Вона вбиває нас! Мене і Влада!" 

Бррр, заздрити тут немає чому. За красивою палітуркою життя дівчини ховається велика трагедія про яку стороні навіть і не здогадуються. А все через те прокляття та мою пра-пра бабцю. Від спогаду про примарну стару мені стало моторошно і кепсько. 

Ні, не варто думати про неї, щоб не накликати. Тим більше зараз, коли ми знаходимось так близько від місця її загибелі. Тож я змусила себе викинути з голови усі думки про Ганну Вівчар і теж смикнула двері вибираючись з автомобіля. 

На вулиці вже темніло і під теплу кофтинку пробиралася вечірня прохолода притаманна середині жовтня. 

- П'ять зірок нам тут точно не світить - знову завела свою пісню Аліса.

- Дякуй, крихітко, і за це.  - повідомив Костянтин, підходячи ближче і натискаючи кнопку сигналізації на брелоку ключів. Його чорний фольксваген, припаркований з права від автомобіля Влада, слухняно відгукнувся електронним звуком сирени та зачинив двері на автоматичний  замок - В центрі міста це єдиний готель, де можна зупинитися на ніч.

- Просто скажи, що пожалкував грошей на пристойний готель, жлоб - схоже, що білявка розраховувала дістати Костю остаточно і безповоротно. Та  я спостерігати бійку геть не планувала. 

Розумію, нерви у всіх на межі, але з мене буде достатньо на сьогодні. 

Підійшовши до Аліси, я взяла подругу під лікоть і суворим голосом заявила.

- Досить! Алісо, у нас важлива місія  ціною в життя. Твоє життя і твого брата, а Костянтин нам в ній допомагає. Тож, будь ласка, припини, бо я вже просто втомилася від ваших чвар. 

На мене зі щирим здивуванням глянула уся компанія включаючи саму подружку. Виглядало це так ніби вони тільки зараз помітили, що я вмію розмовляти. 

Ну так, я не дуже компанійська та балакуча, також не люблю конфліктів,  але сьогодні подружка довела мене своєю поведінкою. 

Як не дивно, але це спрацювало. Аліса знітилася і слухняно кивнула, даючи зрозуміти, що почула мене. Продовжувати розмову я не стала і потягла подружку  до готелю, залишивши Влада та Костю розбирати речі. 

Не знаю на що там нарікала Аліса, але готель виявися досить непоганим.Коли адміністраторка віддала нам ключі й ми піднялися сходами на другий поверх, там нас зустріла доволі симпатична кімната на двох. 

Акуратно застелені ліжка, шафа - купе, телевізор, крісло та стілець.

Морщачи носа подружка кинула сумочку на свіжі простирадла і почала критично роздивлятися кімнату. 

Ну прямо справжня Ольга Фреймут, тільки білих рукавичок не вистачає. Я лише похитала головою і взялася і поклала речі на власне спальне місце. Для дівчини, що живе в студентському гуртожитку на Польовій занадто багато гонору, а отже....

А отже справа зовсім не в нещасному готелі, що довелося витримати весь спектр "прискіпливої уваги" Алісі, а в тому, хто цей готель обрав. 

- Ні ну ти бачила? - знову почала заводитися білявка, підходячи до єдиного вікна в кімнаті, й різко тріпнула за завіски відкриваючи вид на геть стемнілу вулицю - Це скло триста років не.... О, Боже!

Аліса   з жахом відскочила від вікна. 

-Що сталося? - переполошилася я, кидаючись до подружки. 

- Там - Аліса тицьнула тремтячим пальцем у сторону темноти, що виднілася за склом і прошепотіла побілілими губами - Там ВОНА!

Уточнювати кого саме побачила подружка сенсу не було. Я і так прекрасно знала, хто не дає спокою їй ні в день, ні в ночі. Примара - відьма, Ганна Вівчариха і моя прапрабабуся.

- Стій! - сіпнула мене за руку Аліса, коли я вже збиралася підійти ближче і зазирнути в чорне провалля вечора - Не треба, Лєно! Вона тільки цього й чекає.

- А ось і ми! - весело прогомонів Костя, відкриваючи двері й втягуючи  до нашої кімнати величезний рожевий чемодан та мою скромну сумку. За його спиною виднівся Владислав, що теж тримав в руках якісь валізи - Сподіваюся Аліса, ти не притягла з собою...

Одного погляду на наші перелякані обличчя хлопцям вистачило, щоб зрозуміти, що щось не так. 

- Що  сталося? - серйозно запитав вже зовсім інший Костя: зібраний, уважний, наче готовий до стрибка кіт, що тільки но помітив мишку.