Читати книгу - "Сяйво"

Денні захоплено захихотів і похитав головою, мовляв, ні. Хеллоран опустив його долі.

– Якщо збираєшся передумати, – сказав Хеллоран серйозно, нахилившись до нього, – то краще роби це швидше. Не мине й тридцяти хвилин, як я сидітиму у своїй машині. Після того мине ще дві з половиню години, і я сидітиму біля тридцять другого виходу терміналу Б, у Стейпелтонському міжнародному аеропорті, що в місті, яке стоїть на висоті одна миля від рівня моря, у штаті Колорадо. Через три години після того я орендую автомобіль в аеропорті Маямі і прямую до сонячного Сейнт-Піта, не терплячись влізти в купальні труси і попросту регггочучи собі в кулак з усіх тих, хто безвилазно застряг в снігах. Утямки тобі, мій хлопчику?

– Так, сер, – відповів Денні, посміхаючись.

Хеллоран знов обернувся до Джека з Венді:

– Схоже, гідний хлопак росте.

– Нам теж так здається, – сказав Джек, подаючи руку. Хеллоран її потиснув. – Мене звуть Джек Торренс. Це моя дружина, Вінніфред. З Денні ви вже познайомилися.

– І це було вельми приємно. Мем, а ви Вінні чи Фредді?

– Я Венді, – відповіла вона, посміхаючись.

– Гаразд. Це краще, ніж ті два імені, я так гадаю. Нам сюди. Містер Уллман хоче, щоби ви тут усе оглянули, отже, оглядини ви й отримаєте. – Він похитав головою, стиха промурмотівши: – А як же радісно мені буде побачити його востаннє.

Хеллоран розпочав для них екскурсію з обходин найграндіознішої кухні з усіх, які лишень Венді бачила в своєму житті. Кухня іскрилася чистотою. Кожна поверхня в ній була вилощена до високого ґлянсу. Вона була більш ніж просто великою; вона лякала своїми розмірами. Венді йшла поруч з Хеллораном, у той час як Джек, почуваючись абсолютно не в своїй тарілці, плентався з Денні трохи позаду. Біля мийки на чотири раковини тягнулася довга дошка, де висіли різальні інструменти: від різноманітних ножиків до дворучних різницьких сокир. Дошка для нарізання хліба там була завбільшки, як кухонний стіл у їхній Боулдерській квартирі. Від підлоги до стелі, займаючи всю стіну, висіла виняткова колекція каструль і сковорід з іржостійкої сталі.

– Гадаю, мені варто буде залишати за собою слід з хлібних крихт кожного разу, як я сюди заходитиму, – промовила Венді.

– Не дозволяйте їй себе гнітити, – відгукнувся Хеллоран. – Вона велика, але все одно це лише кухня. До більшості з цього знаряддя у вас ніколи навіть не виникне потреби торкатися. Підтримуйте тут чистоту – це все, чого я прошу. А ось та плита, якою я на вашому місці користувався б. Їх тут загалом три, але ця найменша.

«Найменша», – подумала вона нерадісно, роздивляючись плиту. Та мала дванадцять конфорок, дві звичайні та одну голландську духовку, на підвищенні марміт, у якому можна було повільно пряжити соуси або запікати боби, жаровню, підігрівач… плюс чи не мільйон регуляторів і давачів температури.

– Усе на газу, – сказав Хеллоран. – Венді, ви до цього готували на газу?

– Так.

– Люблю газ, – промовив він, вмикаючи одну з конфорок. Та бухнула блакитним полум’ям, і він делікатним рухом стишив його до слабенького світіння. – Мені подобається бачити вогонь, на якому я готую. Ви бачите, де розташовані всі вмикачі верхніх конфорок?

– Так.

– І регулятори духовок усі позначені. Сам я віддаю перевагу тій, що посередині, бо вона, схоже, гріє найрівномірніше, але ви користуйтеся будь-якою, на ваш розсуд… або й усіма трьома, властиво.

– До кожної по одній телевечері, – кволо засміялася Венді72.

Хеллоран розреготався:

– Розплющте очі, на вашу ласку. Список усього їстівного я залишив отам, біля раковини. Бачите?

– Ось він, матусю! – вигукнув Денні, підносячи два аркуші щільно списаного з обох боків паперу.

– Гарний хлопчик, – сказав Хеллоран, беручи в малого список і куйовдячи йому волосся. – Ти певен, що не хочеш поїхати зі мною до Флориди, хлопчику? Навчишся готувати найніжніших по цей бік раю креветок по-креольськи?

Денні, затуливши собі руками рота й хихочучи, ретирувався ближче до батька.

– Я так гадаю, друзі, що ви всі утрьох тут зможете прохарчуватися цілий рік, – сказав Хеллоран. – Маємо прохолодну комору, великий холодильний бокс, повні рундуки будь-яких овочів і два холодильники. Дозвольте мені вам показати, ходімо.

Наступні десять хвилин Хеллоран відчиняв рундуки та двері, демонструючи харчі в таких кількостях, яких Венді ніколи раніше не бачила. Запаси їжі її вразили, проте не заспокоїли так, як вона могла на те сподіватися: на думку повсякчас наверталася ватага Доннера, не в сенсі канібалізму (з усіма цими харчами мусить минути доволі багато часу, аж поки вони занепадуть до такого вбогого раціону, як поїдання одне одного), але підсилюючи усвідомлення того, що справа це дійсно серйозна: коли випаде сніг, вибратися звідси означатиме не якусь годинну поїздку машиною до Сайдвіндера, а велику операцію. Сидітимуть вони в цьому порожньому гранд-готелі, їстимуть їжу, залишену їм тут, наче якимсь істотам у дивній казці, і слухатимуть, як крижаний вітер обдуває засніжені унівець карнизи. У Вермонті, коли Денні був зламав собі руку

(коли Джек зламав Денні руку)

вона викликала бригаду «швидкої допомоги» «Медикс», набравши номер з маленької карточки, причепленої до телефону. Вони прибули до них додому вже через якихось десять хвилин. На тій карточці були написані й інші номери. Поліцейська машина могла приїхати за п’ять хвилин, а пожежна ще швидше, бо пожежна частина стояла від них лише за три будинки по вулиці і один за рогом. Там був записаний чоловік, якому треба дзвонити, якщо пропало світло, і той, якому треба дзвонити, якщо забився стік у душі, і той, якому треба дзвонити, якщо почав барахлити телевізор. Але як бути тут, якщо в Денні трапиться отой, властивий йому, напад, якщо він зомліє і вдавиться язиком?

(о Господи, що за думка!)

А якщо тут почнеться пожежа? Якщо Джек впаде до ліфтової шахти й проломить собі череп? А якщо?..

(якщо нам так чудово зараз припини це, Вінніфредо!)

Спершу Хеллоран завів їх до холодильного боксу, де їхні видихи видувалися в повітря, немов хмарки зі словами в коміксах. У цьому боксі було так, ніби вже настала зима.

Яловичий фарш у великих пластикових пакетах, по десять фунтів у кожному, загалом дюжина пакетів. Сорок цільних курячих тушок звисали рядком з гачків при обшитій дерев’яними планками стіні. Бляшанки з шинкою, штабельовані як покерні фішки, загалом дюжина. Під курчатами десять шматків телячої вирізки, десять свинячої і величезна бараняча нога.

– Тобі подобається баранина, доку? – усміхаючись, запитав Хеллоран.