Читати книгу - "Поцілунок по-дорослому, Анна Харламова"

Я помахала рукою на знак привітання.
   — Ми вже сьогодні бачились. — Посміхнулась я.
   — Так бачились. Дуже приємно познайомитись Софі. — Він щиро посміхнувся.
   — Навзаєм. — Сказала я, кивнувши у його бік.
   — Класно, що усі познайомились, а тепер я перейду до головного. — Подивившись у бік Марка, вона провадила. — А тепер Марку розповідай, що це було у кафе?
   — Лізо ти, що з глузду з’їхала?! — я сердито глянула на неї.
   — Чого це?! — фиркнула вона.
   — Не зважай на неї. — Заспокоювала я спантеличеного Марка.
   Ліза помітила мій сердитий вираз обличчя і вочевидь із-за цього не продовжила цю тему.
   Ліза за звичай поводить себе не коректно, але хто її добре пізнає той вже не зважає на її поведінку. Але для бідного Маріо це вперше, як і для Марка, їхній збентеженості не було меж.
   Те що Маріо зніяковів було важко не помітити. Йому пощастило менш за всіх. Він стояв під самим ліхтарем. Але саме це дало мені змогу краще його розгледіти. На ньому вже не була одягнена уніформа офіціанта, натомість булі темні джинси де-не-де з потертістю, кеди кольору хакі та зелена теніска. Роздивившись його туалет, я перейшла на зовнішність. Його коси здавались темніші за сьогоднішню ніч, вони гарно причесані й укладені назад. Смаглява шкіра, яка робить зелені очі ще яскравішими та чіткі губи у формі бантика. Зріст у нього майже не відрізняється від Маркового, такій же високий, приблизно метр вісімдесят. Маріо мені сподобався, він складав образ приємної та доброзичливої людини.
   Здавалось минула вічність, доки я роздивлялась Маріо, і всі ми стояли у незручній тиші. Мовчанка затяглась, і цю тишу треба було якось порушити.
   — Як твоя рука Лізо? — єдине, що прийшло мені в голову спитати у подруги.
   — Дякувати моєму супутнику, я провела чудовий день, не згадуючи про гіпс.
   — Це чудово подружко.  — Моя відповідь пролунала так само безглуздо, як і моє запитання.
   Маріо знов зашарівся, від сказаних Лізою слів.
   — Добре друзі, ми підемо бо пізно вже. Я просто прийшла поцікавитись у якому стані Софія. — Ліза зиркнули на Марка.
   Я глянула на Марка, він стояв опустивши очі додолу. Вічно Ліза пхає свій ніс куди не просять, а потім іде, собі як ні в чому не бувало.
   — До завтра Лізо. До зустрічі Маріо. — Сказала я.
   — Бувайте. — Махаючи рукою, попрощався Маріо.
   Ліза та її новий бойфренд пішли по дорозі, освітленій ліхтарями, але потім завернули за ріг і зникли у темряві.
   — Гаразд Софі, мені теж час іти. Завтра нажаль не вийде зустрітись, бо до полудня працюю в тата, а потім на тренування.
   Я не приховувала свого засмучення. Мені хотілось бачити його щодня, щогодини та щохвилини. Але що поробиш, не все у моїх силах.
   — Тоді до післязавтра?
   — Звичайно. — Він усміхнувся і на його щоках з’явились ямочки.
   — З нетерпінням буду чекати коли тебе побачу.  — Я підійшла і міцно обняла його.
   — І я. — Сказавши це, він відповів на мої обійми.
   Трохи відсторонившись, він дивився на мене і пестив рукою моє волосся. Марк нахилився, не покидаючи свого плану, все ж таки поцілувати мене. Раптом відчинились двері й на порозі з’явилась мама. Марк миттю відпустив мене від себе, і встав на два кроки далі.
   Невже це ніколи не станеться! Я повинна отримати свій перший поцілунок!
   — Ой, вибачте! Я шукала тебе доню, не знала що ти з Марком. — Сказала лагідно мама.
   — Добрий вечір. Як ви?
  — Дякую Марку, все добре. Я вже піду. Софіє, люба коли будеш іти спати, не забудь вимкнути світло у холі і вітальні.
   — Добре мамусю.
   — Бувай Марку.
   — До побачення.
  Марк подивився на мене і засміявся.
   — Як ти гадаєш, хто прийде зараз? Можливо Ян?
   Ми розсміялись, щосили.
  Я розуміла, що сьогодні вже нічого не вийде. Поцілунок відміняється, до наступної зустрічі. В цю мить доки я міркувала, Марк схопив мене за талію, притягнув до себе і швидко поцілував в губи, і так само швидко відпустив мене.
   Я була приголомшена. У мене відняло мову. Перехопило подих. Поцілунок ні в чоло, ні в щоку, а в губи! Звичайно це не пристрасний поцілунок, але поцілунок. І він заслуговує називатись моїм першим поцілунком.
   — Бувай Софі. — усміхнувся він.
   — Бувай. — Ледве сказала я.
   Марк спустився з ганку і пішов у тому ж напрямку, де ішли декілька хвилин тому Ліза і її хлопець.
   Я проводила його поглядом доки він не зник з поля зору. Провівши пальцями по вустах, де щойно був поцілунок Марка, я радісно вбігла в дім. Вимкнувши скрізь світло, як і обіцяла мамі, я пішла спати з легкими думками.

   День видався занадто тихим, мабуть це пов’язано з тим, що Ліза не давала про себе знати. Подзвонити я їй не наважувалася, не хотіла заважати, якщо вона знаходиться з Маріо. Треба було терпляче чекати, що вона згадає про мене і сама зателефонує. А мені ж так кортіло обговорити усі учорашні події.
   Зате моя родина була у курсі усіх моїх справ, вони обмінювались інформацією зі швидкістю світла. Бабуня і мама теревенили цілий ранок, а татові і дідусеві нікуди було подітись, як тільки вислуховувати та підтакувати у правильний момент. Але водному вони таки зійшлись згоди, що я була неправа коли учора здійняла галас відносно свого хлопця і марно знервувалась. Довелося довго запевнювати, що більше такого не повториться.
   По обіді Ліза написала повідомлення, що вона з Маріо їде до озера, тому сьогодні зустріч відпадає. Це мене трохи засмутило, але що ж поробиш прийдеться ділитись Лізиним часом з Маріо.
   День тягнувся повільно, бо зі мною не було Марка. Я дуже хотіла йому подзвонити, щоб почути його голос, але я тримала себе у руках. Це все так нестерпно. Треба було чимось зайняти себе і думки, тому я увімкнула музику і почала наводити лад у своїй кімнаті, бо по ній наче отара пробіглась. Закінчивши з прибиранням, я приділила увагу котові викупала його і розчесала. На цьому усі мої «важливі» справи завершились.
   Лежачі на ліжку в обіймах з котом, я перебувала у своїх мріях. Думаючи про Марка, солодка хвиля огорнула мене і я розплилась в усмішці. Яка я все ж таки щаслива. Мене кохає такий чудовий хлопець. Усе як в казці – кохання з першого погляду. Що може бути кращим!
   Знаходячись у своєму дивовижному світі, їсти було не обов'язково, але реальність покликала на вечерю. Животик забуркотів, тому підвівшись з ліжка я пішла на кухню, спитати у мами чи є вже щось на вечерю. Кіт ліниво і неохоче підвівся, але все ж таки побіг за мною.