Читати книгу - "Поцілунок по-дорослому, Анна Харламова"

Глава 24.

   Далеко іти мені не довелося. На сходинах я зустріла бабуню, вона сказала, що йшла до мене, аби запросити мене до ресторану. Я дуже цьому зраділа. Вечір буде не таким пасивним як день.
   Готова я була вже через півгодини, тому спустилась до низу, але тільки я виявилась така швидка. Коли усі зібрались, я почала квапити усіх до виходу.
   — Чого так поспішаєш? Не хвилюйся ресторан не зачинять. — Засміявся тато.
   — Оскільки ви повільно збираєтесь, то можливо і таке. — Проявила я свою дотепність.

   Зайшовши до ресторану, перше, що привернуло мою увагу – тут немає вільних місць. Ми вже мали іти, але швидка реакція метрдотелю нас приємно вразила. Чоловік років сорока п'яти, з посмішкою до самих вух, попросив пройти з ним. Він відвів нас у затишне місце біля стіни, і жестом покликав офіціанта, який миттю опинився біля нас.
   Зручно всівшись, ми замовили салат зі свіжих овочів, жарені крильця у медовому соусі, картоплю з цукіні підсмажені на грилі, хлібці та пляшку італійського вина. Стіл поступово переставав бути порожнім, і дуже швидко на ньому було багато їжі, яка виглядала і пахла просто чудово.
   Дідусь підвівшись зі стільця, проголосив тост за мої здібності у навчанні, за закінчення школи і за щасливе доросле життя, яке мене чекає. Усі підтримали дідуся і його промову. Наші келихи злетіли до гори, й від ударів одне об одні задзеленчали у повітрі. Подякувавши за все родині, і обдарувавши їх усмішкою, я почала прицмокувати салатом.
   Вечір проходив пречудово. Грала приємна музика, смачна їжа, гарна компанія, я почувалась щасливою.
   Тато і мама залишили стіл і пішли танцювати повільний танець. Я люблю за ними спостерігати, за їхніми поглядами, дотиками, за ніжними посмішками, які вони дарують один одному. Дивлячись на них, я уявляла себе і Марка у майбутньому, такими ж щасливими та досі закоханими. З цими натхненими думками я потяглась до мобільного задзвонити Марку, але сама себе зупинила набравши половину номера. Нагадавши собі, що він сам обіцяв зателефонувати мені як буде час. Що мені зачекати до завтра, я можу чекати на Марка вічність, тільки б знати, що я йому потрібна і він кохає мене.
   Батьки повернулись до нас, але тато не поспішав сісти за стіл.
   — Пішли доню, потанцюємо. — Подаючи мені руку, запросив він.
   — З радістю. — Приймаючи запрошення, відповіла я.
   Обожнюю танцювати з татом. Саме він навчив мене повільному танцю. Чому я дуже вдячна, бо знаю, що нікому не обтопчу ноги.
   Усмішка не покидала мого обличчя. Я почувалася захищеною і мені було дуже добре біля мого любого татка. Скільки мені б не було років, я назавжди залишусь маленькою дівчинкою свого тата і мами звичайно. А для дідуся і бабусі я узагалі ніколи не стану дорослою.
   Провівши мене на місце, тато поцілував мені руку і відвинув мого стільця, щоб я сіла.
   — Дякую квіточко за танок.
   — І тобі татку. — Вмощуючись зручніше, відповіла я.
   Я сиділа і наминала щойно принесений, величезний шматок тортика «Наполеон». Аж раптом мої очі затулили великі чоловічі руки. Пройшовшись своїми пальцями по руках незнайомця, і відчувши запах знайомих парфумів, я зрозуміла хто це.
   — Яне! — радісно вигукнула я.
   — Привіт подружко. — Забираючи руки сказав він, і цмокнув мене у щоку.
   — Що ти тут робиш? — повернувшись до Яна, запитала я.
   — Я тут з хлопцями по футболу. Ми святкуємо перемогу над командою з сусіднього кварталу.
   — Це чудово! Вітаю Яне!
   — А ти чому тут?
   — Святкую закінчення школи та початок дорослого життя. — Неабияк, а дуже серйозно проголосила я.
   — Як я одразу не здогадався?! За мною подарунок.
   — Я це запам’ятаю. — Засміялась я.
   — От бовдур! Вибачте за неввічливість. — Промовив він до всіх. — Доброго усім вечора і смачного.
   — Привіт Яне. Сідай з нами. — Мовила мама.
   — Дякую, але маю іти до друзів. Ще раз гарного усім вечора. — Потім додав. — Добре мила, я піду. Бувай.
   — Бувай Яне. — Обдарувавши його посмішкою, сказала я.
   Я провела Яна поглядом, до його місця. Аж раптом відчула на собі, чийсь пронизливий погляд. На мене дивились пара блискучих очей, з того ж самого столика де перебував мій друг. Чомусь зашарівшись, я враз відвела погляд. Проте вже через хвилину, я знову крадькома поглядала туди. Добре, що хлопцям було вже не до мене, вони повністю були поглинені у справі поїдання величезних шматків стейків.
   Нарешті до мене дійшло, хто саме на мене дивився з їхньої компанії. Це той хлопець що був тоді на майданчику, коли я познайомилась з Марком. Але мені і досі дошкуляло запитання, як саме його звати.
   Дивлячись на хлопців, я помітила що Ян злився з компанією. Мені здавалось, що тільки він такий м’язистий, але я помилялась. Як для футболістів, вони величезні. А ось хлопець, який пару хвилин тому дивився на мене, не вписується до їхнього складу, він у формі але пухкенький. Однак це додає йому якусь родзинку. Добрі риси обличчя, коси наче золото з рудуватим відтінком, які переливались під величезними люстрами, які висіли над кожним столом, все у ньому настільки миле, що хочеться на нього дивитись.
   Мої роздуми обірвались від дідусевого плескання по моїй спині. Це він так хотів привернути мою увагу. І йому це вдалося, але це не було так ніжно, як він собі гадав. Шматок торта, який був за щокою просто прокотився по горлу, і я закашлялась. У мене майже пропала здатність говорити, коли я побачила, що наді мною знову зависла рука дідуся, яка хотіла мене знов поплескати, щоб я не кашляла.
   — Ні! Ні! Ні! Все гаразд. — Відкашлявшись закричала я, побоюючись плескань дідуся.
   Усі з мене розреготались.
   —  Я просто хотів дізнатись чи можна вже іти додому. — Сказав дідусь, ніжно провівши рукою по моїй спині.
   — Так. Можемо іти. — Запихаючи останній шматок торта до рота, відповіла я.
   Розрахувавшись, ми попрямували до виходу. Ми повинні були обминути столик де сидів Ян, щоб дістатись дверей. Чесно кажучи, мені було якось не зручно, що до друга Яна. Я не знала, як себе поводити. Чи треба вітатись з ним чи ні? Дійшовши столика спортсменів, я зупинилась, щоб ще раз попрощатись з Яном. І я полегшено зітхнула, бо зрозуміла що той хлопець, вже напевно мене і не пам’ятає.
   — Привіт Софіє. Як око? — спитав люб'язно друг Яна.
   Ого, він пам’ятає мене! Здається, я поспішила з висновками.
   — Привіт. Дякую, вже все гаразд, майже нічого не видно. — Посміхнулась я. — Можна знову іти на футбол, щоб освіжити синець.
   Уся братія засміялись, проте половина з них не переставала при цьому їсти.
   — Яне, як побачиш свою сестру, перекажи їй будь ласка, щоб зателефонувала мені.
   — Добре мила. — Вставши зі стільця, він ще раз чмокнув мене у щоку на прощання.
   — Гарних вам матчів. Бувайте хлопці.
   Пройшовшись очима по усій компанії, я чомусь зупинилась на другові Яна. Його світла усмішка зачаровувала, і я у відповідь йому всміхнулась.
   — Бувай Софіє. — Сказав він і додав. — Бережи себе та обминай м'ячі.
   — Обіцяю. — Я ще раз йому всміхнулась.