Читати книгу - "Знак біди"

тепло, затишно, закінчувався погожий осінній день, яскравий сонячний зайчик із віконця перемістився з подзьобаної земляної долівки на жорна і навкіс висвітив там потріскані закурені бервена стіни. Цей золотистий зайчик, однак, усе вужчав, перетворюючись на тонку блискучу скалочку, й зрештою пропав зовсім — сонце сховалося за висілківським пагорбом. У комірчині враз посутеніло, сховались у напівтемряві вугли та закутки, насувалася ніч. Німці цілий день протовклись на хуторі, на міст так і не їздили, мабуть, справді сьогодні в них було якесь свято чи перепочинок. Степанида чекала, коли вони нарешті вгомоняться на подвір’ї чи бодай займуться якимсь клопотом — адже їй треба було навідатись у засторонок, погодувати порося, щоб те не закувікало з голоду і, як і корова, не опинилося в їхній ненажерливій кухні. Цілий день Степанида чекала зручного для себе моменту і ось дочекалася вечора.

Вона здригнулася від якогось тупого сильного удару там, надворі, потім ще одного; щось там тріснуло, наче сухе дерево, і вона, вставши, глянула у віконце. Четверо солдатів порались коло оббілованої, якоїсь дуже маленької, ніби телячої, туші Бобовки, і крутоплечий без мундира німець із закасаними рукавами білої сорочки рубав її сокирою так хвацько, що коров’ячі ноги на дверях аж підстрибували. Голову вони вже відрубали, і та лежала тепер на затоптаному моріжку біля палатки, виставивши у звечоріле небо чорний, загнутий над лобом ріг.

Степанида поглянула у віконце раз, вдруге та й перестала — вона не могла на те дивитися. А вони там усе рубали Бобовчині кості, ребра, ноги, хребет, і кожен удар сокирою болем відчаю відлунював у її серці.

Сутінь близької ночі все більше опановувала тісне, заставлене різним начинням приміщення комірчини. Петрика й досі не було, і Степаниду почав огортати неспокій. Щось треба було робити, але що? Що вона могла взагалі зробити тут, коли не мала жодних прав, нічим не розпоряджалася — навпаки, тепер розпоряджалися нею. Однак її діяльна натура не могла примиритись зі своїм безсиллям, прагнула якогось засобу, якоїсь можливості обстояти себе, не піддатись.

Вона знову глянула у віконце — з Бобовкою там було все скінчено, на траві лежали тільки виквацяні кров’ю двері, німці стояли й сиділи коло кухні, де, мабуть, доварювалася вечеря й звідки несло нестерпним запахом вареного м’яса. Петрика й досі ніде не було видно. Вона підбігла до глухої стіни комірчини, прислухалась — ні, з городу не чути було нічого, може, варто саме зараз, у сутінках, і шуснути до засторонку. Коли вона слухала, погляд її мимохіть упав на блискучий бік бутля на полиці, і вона подумала: німці спалять. Звичайно ж, треба буде світла — і гас заберуть. Щоб той не стояв перед очима, Степанида зняла важку сулію з полиці й засунула в куток під жорна, затулила цеберком. Тоді набрала з цеберка в баняк ще позавчорашньої вареної картоплі, прикрила його фартухом і сторожко прочинила двері з комірчини.

В сінях не було нікого, на камінні приступок також, вона нечутно переступила поріг і попід стіною комірчини метнулась до дривітні. Вона не дивилася на німців, чекаючи і боячись їхнього окрику, але, зайняті розмовою біля кухні, ті, мабуть, не дуже придивлялись до неї. За рогом дривітні вона перевела подих і перелізла через жердку в город. Курник було навстіж розчинено, підпірка валялась долі, курей там не було жодної — чи не вистріляли ці собаки, подумала вона. А може, поховалися? Чи повтікали? Ще трохи прислухавшись до дружного солдатського реготу, що вибухнув за хатою, вона тихенько, аби не стукнути чим, відтягла од дверей соху, і до її ніг з таким поривом викотилось її порося, що вона аж налякалася: що з ним робити? Тихо рохкаючи, воно радісно тицяло в її ноги коротким своїм п’ятачком, ніби чогось вимагаючи, і тоді вона подалась крізь лопухи борозною через город до яру. Поросятко навдивовижу слухняно, неначе собака, побігло слідом — підтюпцем, з короткими зупинками, і вона аж зіщулилась: хоч би не вийшов хтось із-за хати, не побачив їх тут.

Але все вийшло якнайкраще — з подвір’я не надійшов ніхто, вона провела поросятко столоченим, з витоптаними грядками городом до плоту, перелізла через жердку; поросятко, тихо сопучи, пролізло низом, і тут уже його затулили чорнобиль та ожиниця, що росли уздовж стежки. Поруч був яр, а на краю яру трохи далі звідси ворухнулася знайома постать пастушка Янки. «Втікай звідси! Втікай!» — замахала вона рукою. Ще бракувало втрапити на очі німцям із тим його стадом, перестріляють корів — хіба їм шкода? Але Янчиної череди поблизу не було видно, мабуть, він уже загнав її до Висілків, а сам, усупереч її бажанню, чогось біг їй назустріч. Край самого яру вони стрілися, трохи заховавшись від садиби крайніми кущами вільшняка. Янка, як завжди, страдницьки-гугняво спробував щось сказати, але вона не зрозуміла нічого.

— Порося ось! Де б заховати?

Дивно, але він зрозумів.

На мить його пильні очі спахнули метким запитанням, а далі він уже замахав руками, показуючи у вкриту вечірнім присмерком глибину яру, куди крізь чагарі бігла кривуляста стежка. Степанида не розуміла, і він ухопив її за рукав ватянки й потяг. Перш ніж вона наважилася йти, порося вже рушило за ним, нетерпляче тицяючи рильцем у босі Янчині ноги.

Вони, проте, не швидко спускались крутенькою, де-не-де навіть урвистою стежкою. Порося боязко зарохкало перед кручею, не розуміючи, як з неї злізти, тоді Янка став на коліна й знизу перейняв його, але поросятко тріпонулося, вереснуло, і Янка вимушений був пустити його на землю. Не збочуючи нікуди зі стежки, поросятко спритно й швиденько бігло за Янкою.

Нарешті вони опинились коло струмка у вологому, зарослому кропивою та бузиною притінку, Янка все поривався кудись понад струмком, знаджуючи поросятко й Степаниду у притихло-вечорові нетрі лісового яру. І, на диво, поросятко слухалося його краще, ніж коли б його вела Степанида: може, щось відчувало чи зголодніло й сподівалось на їжу. Коли невдовзі, хапаючись за гілля ліщини, Янка збочив зі стежки й поліз угору, Степанида здогадалася, куди це він. Знала: десь тут під вивернутою з корінням ялиною на схилі яру була борсукова нора. Борсука давно вполювали з собакою брати Баклаги з містечка, нора пустувала років із чотири, хлопчаки, розважаючись, розкопали її вхід, але до кінця не докопалися — така вона була довга.

Тут треба було лізти вище заростями ліщини та вільхи, кабанчик то незграбно підстрибував угору, то кидався вбік, то непорозуміло спинявся, мабуть, натомившись, і тоді на особливо крутій