Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Справи у резидентурі йшли поволі, та її керівник Арнольд Дейч не нарікав: тихше їдь — далі заїдеш. Лондонська резидентура збирала розвіддані з усієї Великої Британії, добре налагоджена агентурна мережа працювала як годинник. Лише у Лондоні резидентура послуговувалася донесеннями вельми поважних осіб, багатьох із яких знайшла та завербувала саме вона, найуспішніша «мисливиця за головами» Едіт Тюдор-Харт!

Проте Едіт вже давно не відчувала радості. Вона наче вперлася головою у стелю.

Що далі? Який розвиток? Скільки ще потрібно резидентурі агентів?

Кембріджська та оксфордська професура, студенти, журналісти респектних британських видань… їх у Лондоні не так вже й багато. А справді якісного матеріалу — і поготів!

Завдання з Гарретом Джонсом у 1933-му Едіт завалила.

За наказом Дейча намагалася під’їхати до нього на «рябій козі», та містер Джонс із притаманною йому холодною британською ввічливістю лише вказав їй на двері.

Після поїздки до СРСР та публічного викриття ним у британській пресі фактів голоду на теренах совєцької України Джонс немов передчував свою близьку загибель і був до чорта обережним. Він, здавалось, крізь свої окуляри навчився бачити людей наскрізь, тож одразу здогадався, ким насправді є і що насправді пропонує йому миловидна фотографиня в обмін на безпеку у рідній країні…

Даремно він не погодився! Прожив би ще трохи. А так… він сам підписав собі вирок. Смерть наздогнала його за два роки у Маньчжоу-Го від рук совєцького агента. А Джонс йому довіряв….

Подейкують, перед тим як застрелити, містеру Джонсу повідомили, що то помста за його патякання.

Хоча, звісно, Едіт не могла гарантувати, що навіть приставши на пропозицію лондонської совєцької резидентури, містер Джонс залишився б живим.

Часом Едіт думала: якби почалася війна, вона б збадьорилася, стала знову потрібною, незамінною, у неї з’явилася б купа нових завдань… Бо клятий Дейч згадує про неї лише тоді, коли припече!

Але на Туманному Альбіоні поки що ніхто не веде військових дій. Усе вирішують дипломатично і максимально коректно. Навіть червоні демонстрації корисних ідіотів із Компартії поліція розганяє по-джентльменськи — швидко та безкровно. Не так, як у Берліні.

Дейч якось розповідав: дівчину, що на вулиці роздавала агітки та продавала партійні газети, поліцейські затримали, привели до відділку, напоїли гарячим чаєм, нагодували канапками, попросили написати усе, що вона може пригадати… Вона сказала, що неграмотна, що не вміє ні читати, ні писати. І вони її відпустили, придурки! Ба більше, делікатно попросили більше не займатися подібним!

О так, англійці — не німці. Вони нізащо не проміняють свій спокій та традиційний файв-о-клок на демонстрації та якусь непевну боротьбу за чужі їм ідеали!

І хоч Едіт вдалося схилити до співпраці із совєцькою розвідкою не одного поважного лондонського професора та посадовця, вони, наче заведені, не втомлювалися повторювати: розсудливість — головна англійська властивість і якщо їхня діяльність шкодитиме Великій Британії… Тьху!

Британці і справді, наче ненормальні, пишаються своєю історією, своєю культурою, своїми королями, своїми традиціями, своєю клятою англіканською церквою…

«Повстаньте, гнані і голодні, ми свій, ми світ новий збудуємо…» — це не про них! Бо англійців цілком і беззаперечно влаштовує їх старий, прогнилий наскрізь консервативний світ із монархами, лордами, ранковою вівсянкою, вінками з гостролисту та пудингом на Різдво.

Едіт це постійно намагалася пояснити Арнольдові Дейчу.

Так, Лондон став, мабуть, найспокійнішим і найнуднішим містом у світі!

Та й останнім часом, що гріха таїти, Едіт не дуже таланило на справді цікавих людей, а тих, якими завдяки їй збагатилася агентурна мережа, Дейч віддаляв від неї і забороняв подальші контакти. Будь-які. Навіть випадкові.

Так і сказав.

Вона відчувала, що кисне і чим далі — то більше стає непотрібною.

Ще трохи — і Дейч взагалі відсторонить її, «заморозить»…

Стосунки з благовірним теж не клеїлися. Після повернення Алекса Тюдора-Харта з Іспанії вони віддалилися, стали чужими. Спали у різних кімнатах, зустрічалися хіба за сніданком, бо вечері в Алекса завжди були деінде, з поважними колегами — лікарями чи… та яка різниця, з ким!

А ще більше їх роз’єднував син, хлопчик, що народився з розумовими вадами. Алекс Тюдор-Харт, попри те що сам був лікарем, вважав Майкла неабиякою ганьбою.

Він соромився не лише сина, але і її, дружину, яку пригрів наче приблудну кішку. Дав їй своє ім’я, статус, а вона не змогла здійснити найпростішого, того, на що здатна остання лондонська шльондра, — народити йому нормальну дитину! Здорового спадкоємця!

Алекс якось сказав їй, що, можливо, вона і є лондонська шльондра, бо Дейч прозоро натякнув йому, що Едіт ніколи не була святою та божою… Отже, і це дитя може виявитися не від нього і бути їй покаранням за гріхи та безсоромність.

Він ще не наважувався сповістити їй прямо, що поміж ними усе скінчено, та Едіт прекрасно це зрозуміла. Вона не ставила зайвих запитань, не присікувалася і не влаштовувала істерик.

Для хлопчика знайшла надійну кваліфіковану няньку й усе облаштувала так, щоб ні Алекс, ні вона сама не бачилися з дитиною більше, ніж необхідно.

Що ж до самої Едіт, то вона прекрасно усвідомлювала: Алекс Тюдор-Харт давно відіграв свою роль у її житті. Він дав їй те, чого вона потребувала. І тепер, можливо, їй настав час рухатися далі…

Шукати нового.

Дедалі частіше у ці похмурі січневі вечори вона залишалася у фотомайстерні, варила собі каву, сідала у крісло і думала.

Думала про нього. Про іншого Алекса. Алекса Макміллана.

Його вона не бачила уже давно. Хіба могла читати його статті в «Обзервер» та іноді чула якісь уривки, згадки про нього від Арнольда Дейча.

Ні Алекс, ні його «Англійська троянда» більше не заходили до неї.

Він, звичайно, вів справи напряму з Дейчем. Вона ж, його дружина, занадто манірна, панська та непостійна, аби підтримувати дружбу з якоюсь фотографинею…

Едіт стиснула у руці горня з гарячою кавою, аж долоню запекло, і мимоволі подумала, що мусить щось зробити. Нехай навіть попри заборону Арнольда Дейча! Нехай навіть усупереч усім тим дурним шпигунським інструкціям!

Одного разу з Отто вона вже вчинила так. І це їй тільки допомогло. Вона наче вирвалася із пастки, стала вільною. Самоствердилася! І досить впевнено крокувала життям аж дотепер…

Якби тільки не Майкл… не ця нещасна дитина! Він наче і справді покарання за її гріхи, народився розумово відсталим!

Хіба вона сподівалася на таке? Хіба взагалі хотіла мати дітей від чоловіка?

Містер Тюдор-Харт — проклятий боягуз і брехун! Так, він не просто лукавить, він бреше, стверджуючи, що