Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Та Едіт знає правду. Сама ж бо дослідила! По материнській лінії у родині Тюдорів-Хартів уже були безумці!

Чому вона не завагітніла тоді, від Отто? Чому від тієї глупої пристрасті не змогла з ним зачати здорову і нормальну дитину?

Обманути тоді ще закоханого у неї Алекса Тюдора-Харта було б нескладно…

Навіщо зараз їй цей тягар?

Вільною рукою Едіт змахнула сльозу зі щоки і перегорнула сторінки свого записника, що лежав у неї на колінах. Прекрасно! Жодних планів, жодних записів, жодних зустрічей! Так і здуріти можна!

Вона із сумом згадала, як давно не смакувала коктейлі у журналістському клубі, не фліртувала з тамтешніми завсідниками — репортерами та фотографами, давно не прогулювалася містом, взагалі давно не бувала ніде окрім дому і цієї клятої фотостудії!

Вона перетворилася на тінь, бліду тінь колишньої Едіт Тюдор-Харт, яка іскрилася посмішкою, була нестримною, сміливою і відчайдушною; мала великі надії і сподівання на майбутнє… А ще чудовий секс!

Те, чого давно у неї вже не було, відколи вона з явила на світ Майкла!

Едіт відчула, як клубок сліз і жалю підкочується до її горла. О, вона не заслужила такого життя! Вона варта більшого!

Вона ще достатньо молода і вродлива, щоб задовільнятися таким вбогим існуванням. Треба негайно розробити бодай якийсь план дій. І найперше — позбутися дитини і чоловіка! Розлучитися! Так, він, звісно, не залишить її голою та босою. Він буде змушений утримувати її і далі, а також оплачувати пансіон, куди вона відправить Майкла. І нехай увесь світ вважатиме її жорстокою матір’ю, це вище її душевних і моральних сил — споглядати у своєму домі спотворене безумством дитяче обличчя…

А сама? Що робитиме вона сама?

О… вона зробить усе можливе, щоб найближчим часом перетнутися з Макмілланом! Бодай побачитися з ним на мить!

Вона пустить у хід усі свої жіночі чари, усі свої принади…

Невже справді такий розумник і красень знаходить задоволення поряд із тією нудною, манірною англійкою? Невже вона не здатна усе переінакшити?

Чи не Дейч їй казав, що коли вона забажає, то здатна гори звернути? Чи не Дейч їй говорив, що часом боїться тієї сили і потуги, яка струменить в її діях? Тієї впертості, з якою вона береться за будь-що?

Чи ж не Дейчеві доводилося часом вдаватися до рукоприкладства, щоб зупинити її, бо коли вона, Едіт Тюдор-Харт, чогось бажала — все інше не мало жодного значення?

Едіт глибоко вдихнула, підвладна своїм думкам. Демони знову завирували у грудях, у голові… Наче сили додалося раптом…

Алекс Макміллан… Вона мусить змінити своє життя! Вона мусить отримати того, кого бажала ці кілька років! Алекс Макміллан!

Едіт розгублено закліпала і сутужно ковтнула повітря, що раптом застрягло у горлі великою твердою кулею… Вона незчулася, як прочинилися двері її фотомайстерні. Вона навіть не зрозуміла спочатку, то видіння чи її думки матеріалізувалися у якийсь магічний, незрозумілий, дивовижний спосіб…

На порозі стояв він. Той, інший Алекс.

Алекс Макміллан.

* * *

Фетр його капелюха, тепле кашемірове пальто і шарф були вологими від мряки. Тільки-но він зайшов до фотомайстерні, Едіт одразу вловила аромат його парфуму, і це відчуття мурахами відгукнулося по її тілу.

Холод вулиці увійшов слідом за Алексом і розтанув у теплі студії.

— Едіт? — мабуть, вперше за три роки він назвав її на ім’я, і від того вона здригнулася, наче прокинулася від сну. Бо й справді… що це було, як не сон?

— Едіт? — повторив він. — Ви тут? Зараз? Сама?

Скільки недоречних запитань одразу! Як дивно чути їх, зважаючи на те, що з Макмілланом вона не бачилась давно…

— Так… Я тут… зараз і сама, — відповіла вона, підіймаючись назустріч несподіваному гостеві, — я у своїй фотомайстерні… А отже у себе вдома. Чому вас це дивує?

Вона підійшла ближче, не зводячи погляду з його обличчя, з його посмішки, завмерла, немов кролик перед удавом.

— Здивований, що спромігся застати вас тут о такій порі, — просто відповів він.

— Те саме можу запитати у вас… Пане Макміллан… А що вас привело у таку пору до моєї фотомайстерні? — нарешті проказала вона, усвідомлюючи, що виглядає цілковитою дурепою з оцим своїм зачарованим поглядом.

Він і собі підійшов ближче.

— Я? — перепитав і наче сам здивувався. — Я їхав повз. Повз вашу студію… І побачив світло у ваших вітринах… Я подумав, що давно вас не бачив… Ми давно не бачились із вами…

Едіт нервово ковтнула повітря.

Від Алекса Макміллана пахло не тільки гарним парфумом, але й хорошим коньяком. Та він випивав!

— Друже мій… Ви наче захмелілий? — намагаючись приховати свою розгубленість, промовила вона, бо Алекс, якщо і випивав, то був недостатньо п’яним, щоб не розуміти, як збентежив її своєю появою.

Він гмикнув.

— Захмелілий? Гм… Так, є трохи… Ми з Флемінгом були у журналістському клубі…

Ч-ч-чорт… яка вона дурепа!

— Так, звісно, вибачте! — проказала вона. — Я просто розгубилася… Ніколи не бачила вас… «під мухою».

— А-а-а… — Макміллан зняв капелюха і, не питаючи дозволу, пройшов далі до кімнати, — так… іноді я собі дозволяю розслабитися. Флемінг у такі моменти просто незамінний друг. Але потім він завжди кудись зникає! І я залишаюся в гордій самотності…

— Алексе… — зачудовано промовила Едіт, — я вас не впізнаю! Куди подівся той зразковий сім’янин, якого я знаю?

— Заради Бога, Едіт, він нікуди не подівся.

— Що ж вас привело до мене у цю пору? — знову поцікавилася вона.

На мить Алекс Макміллан наче замислився.

— Що привело мене до вас у цю пору? Я просто хотів побачити вас.

Едіт знову нервово ковтнула повітря.

Він їй тепер нагадував Мефістофеля. Він наче прочитав її думки. Він наче сам викликав їх у неї!

— Алексе… Ви… Я… Я геть розгублена… — прошепотіла вона.

— Чому? Я просто повертався додому. І без надії сподівався зустріти вас. Тож коли побачив світло у вітрині вашої фотомайстерні… подумав, що це знак. Саме тому… ОСЬ! Я дістав квитки на концерт мадам Плевицької. Вона сьогодні у Лондоні. Співає у готелі «Савой». Залишається ще півгодини… — багатозначно додав він.

Едіт облизала пересохлі губи.

— Ви… Ви запрошуєте мене на концерт мадам Плевицької? — повторила вона.

— Так… Чудова співачка. Я колись був на її концерті у Парижі, — усміхнувся Макміллан, — божественно співає!

— Але я… Навіть якщо я і погоджуся… Уявімо, що я погодилась… Я не одягнута, як належить… — Едіт розвела руками, відчуваючи себе цілковито безпомічною,