Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Алекс підвівся, огортаючи її м’яким поглядом.

— Едіт… Ви прекрасно виглядаєте… Правда. Погоджуйтеся! Складіть мені товариство! Я прошу вас…

Протистояти йому схвильована до краю Едіт не могла.

— Я приймаю ваше запрошення, Алексе, — прошепотіла вона, — вам сьогодні страшенно таланить! Уже вдруге!

— Я знаю… — усміхнувся він. — Я взагалі везунчик…

* * *

Усю недовгу дорогу до «Савою» Едіт була занадто схвильована, аби щось говорити. Намагалася зрозуміти, що відбувається. Як сталося так, що її думки матеріалізувалися в одну мить.

Стільки місяців страждати, думати, мріяти… І ось… вона поряд із ним, в його дорогому красивому авто…

Уже в салоні вона зняла свою шубку. Та видалася їй занадто вбогою. Для такої події і такого супутника… Піде так…

Гм! Про завершення цього самотнього і смурного вечора концертом Плевицької у «Савої» у товаристві Алекса Макміллана вона могла лише мріяти.

Алекс також мовчки кермував і дивився вперед. Ні слова, ні погляду, наче роздумував над тим, чи не шкодуватиме завтра про те, що робить сьогодні. Едіт здалося, він уже шкодує. Та, під’їхавши до «Савою», Макміллан повернувся до неї.

— Едіт, ви можете змерзнути… Якщо не погордуєте, це хутряна горжетка моєї дружини… вона вчора забула її в авто. Накиньте на плечі… Вона пасуватиме до вашої сукні.

Від несподіванки Едіт розкрила рота. Думки шалено закрутилися у голові: як вона повинна зреагувати зараз? Образитися? Зніяковіти? Вдати, що не зрозуміла значення його слів, що манто належить його дружині?

— Едіт… — повторив він майже суворо, — візьміть!

Він навіть не питав її думки. Перехилився назад.

Там, на задньому сидінні лежало хутро і велетенський букет квітів.

— Не знала, що ви прихильник таланту Плевицької, — тихо промовила вона, зиркаючи на квіти.

Макміллан промовчав.

Плечі Едіт Тюдор-Харт огорнуло тепле розкішне хутро. Воно пахло його дружиною, манірною англійкою, яку вона вже ненавиділа. Едіт хотіла щось запитати, та він діяв занадто самовпевнено і швидко. Її рука розтанула у його долоні.

За кілька хвилин вони, наче справжня пара, прямували вестибюлем «Савою». Алекс тримав у руках букет, загорнутий у жахливий цупкий папір — з його витонченим смаком британця купити такий паскудний віник!

Едіт і сама почувалася жахливо: сукенка, черевички, чуже манто її дратували та додавали невпевненості. Здавалось, вона собі вже не належала, підвладна волі цього бездоганного чоловіка, що делікатно підтримував її за талію.

Усе відбувалося в імпровізованому концертному залі «Савою», де зібралася добірна лондонська публіка. Проте жодного знайомого обличчя Едіт не помітила. Це було добре, хоч вона і не сумнівалася, що у такому скупченні людей все одно знайдеться хтось із агентів Дейча, і той ще до ранку знатиме про її із Алексом походеньки.

Вона усе ще намагалася зібрати думки докупи, та коли на сцену вийшла Плевицька, її трепетний спів і близькість Макміллана геть збили Едіт з пантелику.

Залунали аплодисменти, їх змінили фортепіанні акорди.

Плевицька тим часом у співі переливала душу. Її меццо-сопрано було хвилюючим, і хоч Едіт дуже погано розуміла російську, перекладу не потребувала.

«Лєбьодушка»… — прошепотіла вона услід за конферансьє незрозуміле, незнайоме, схоже на поцілунок слово — назву наступної пісні. І у ту ж мить відчула, як тепла рука Алекса, під квітами, що лежали у нього на колінах, торкнулася її руки.

Цей дотик заважав дихати, думати, слухати…

Щоб хоч трохи внутрішньо заспокоїтися, Едіт взялася пригадувати, що чула про талановиту російську співачку. Здається, у котрійсь із французьких газет вона читала, що до більшовицького перевороту в Росії талантом Надії Плевицької захоплювався сам імператор Микола II, навіть іменував її за талант «курським солов’єм» і плакав, низько схиливши голову.

Раніше Едіт думала, що усе це могло бути сентиментальною вигадкою репортерів, таким собі журналістським прийомом, що мав на меті зворушити читачів, але тепер, слухаючи спів Плевицької, вона вже не мала сумніву у щирості того, хто писав ту статтю.

З часом Надія Плевицька припинила гастролі. Відсиджувалася разом із чоловіком на своїй фермі. Здавалося, світ забув і про неї, і про її талант. Та ось така рідкісна нагода!

— Дякую! — розчулено прошепотіла Едіт майже торкнувшись губами щоки Алекса, коли пролунав останній акорд і зал вибухнув аплодисментами.

Він мав би зрозуміти її емоції, за що вона йому дякує…

— Ходімо, ходімо, Едіт! — проказав він, посміхаючись. — У нас ще є важлива місія — подарувати співачці квіти.

* * *

Дорогою назад він знову мовчав. Наче нічого й не сталося, ніби то не він якихось дві години тому опинився на порозі її фотостудії і спокусив концертом Плевицької.

Навіщо це йому було потрібно? Навіщо приперся до неї «під мухою» і плів казна-що? Навіщо було пропонувати манто дружини, тягнути її до «Савою»? А букет? Що за ідіотський букет він приніс у подарунок співачці? Хто дарує букети у такій страшній обгортці?

А ця дивна фраза, яку Макміллан промовив, коли вони підійшли до Плевицької: «Квіти для прекрасної фермерки!»

Який жах! Плевицька у ту ж мить підвела погляд і якось дивно глянула на нього, мабуть, здивована тим, що зухвалий незнайомець наважився так її назвати.

Хоча, замість вперіщити Алексові тим букетом, вона лише люб’язно всміхнулася і так щиро подякувала за увагу до її таланту, немов почула найприємніший у світі комплімент.

— Едіт… Вже пізно… вас відвезти додому? — раптом поцікавився Макміллан. — Ви ж не збираєтеся ночувати у фотомайстерні?

Вона розгублено подивилася на нього.

— Що то було? — запитала нарешті.

— Що саме? — перепитав Алекс, не відриваючи погляду від дороги.

— Сьогоднішній вечір… «Савой»… Плевицька… Що то було?

— Як на мене, чудовий вечір у вашому товаристві, — промовив він, м’яко усміхаючись. — Хіба ні?

Едіт розгубилася.

— Так, звичайно… Прекрасний концерт. Але… навіщо? Навіщо вам усе це було сьогодні?

— Іноді я дію імпульсивно… — відповів Макміллан із лукавою посмішкою. — Але чому вас так збентежило моє запрошення?

Едіт судорожно вдихнула.

— Алексе… Не морочте мені голову! Думаю, у вашої дивної поведінки має бути якесь логічне пояснення… Спочатку я подумала, що… Але тепер ви мене зовсім збили з пантелику!

Макміллан зупинив авто. Навмисне у тіні, подалі від ліхтарів. Повернувся до неї. Вона завмерла, не розуміючи, чого чекати — поцілунку, обіймів… Чогось із того, що зазвичай роблять люди, усамітнившись…

— Едіт… Тобі подобається те, чим ти займаєшся? — запитав він несподівано.

— Що саме? — поцікавилась вона, здивована до краю навіть не запитанням, а його раптовим переходом на «ти».

— Ну…