Читати книгу - "Одна ніч, Ясміна Лав"

Аліса

   -Яка різниця? Мені були потрібні гроші. Ти мені дав їх. 
На цьому все.

Не можу зрозуміти навіщо Артур запитує про гроші. 
Він знає на що вони мені були потрібні? Та ні, не може бути...
Просто вирішив дізнатися, на що я витратила його гроші, швидше за все.

-Мишко .... Відповідай на запитання.
Чому ти не сказала, навіщо тобі потрібні гроші?
-А якби сказала, то що? Те, що сталося, вже неможливо виправити.

Він опускає голову. Він шкодує, що зробив? Навряд ....
Тоді що це за інтерес до моєї персони?

-Мені потрібно йти .... - беру свою сумку і прямую до дверей.
-Пробач .... - чую голос Артура, зовсім тихий і невпевнений тон.

Зупиняюся і не можу повірити вухам.
Він вибачається..?

Хотіла обернутися і подивитися в його очі, але одразу ловлю зацікавлені погляди студентів. І підхопивши сумку тікаю  звідти.
Не зупиняючись, швидко доходжу до кімнати і влітаю, зачинивши за собою двері.

-Сподіваюся, зараз маєш час мені все розповісти? - відходить від вікна Ліля і дивиться на мене вичікуючи...

Спочатку я не хотіла розповідати про Артура і про те, що між нами сталося, але ... 
Так важко тримати все в собі.
Жахливо давить те, що ти не можеш поділитися ні з ким таємницею...
І я почала від самого початку, від тієї вечірки, у Олега...

Час від часу я трохи замовкла і дивилася на Лілю, чекаючи реакції, але та сиділа на своєму ліжку і просто тихо слухала.
Дійшовши до кінця, я підійшла та сіла біля подруги.

-Наразі я проходжу практику в його готелі і бачити його змушена щодня...
Вже зрозуміло, що робота там мені не світить. Та я б і не залишилася...
Ось, власне, і все.

Ліля сиділа мовчки, і я теж не видавала жодного звуку. 
Потім подруга обернулася, подивилася на мене і обняла. І стало на душі так легко...
Наче скинула величезний камінь, що не давав мені дихати.

-Так навіщо він прийшов сьогодні сюди, ти говориш? - запитала Ліля.
-Не знаю ... 
Запитав чому я не сказала на що мені потрібні були ті гроші. А потім... Попросив пробачення. 
Після моєї фрази дівчина подивилася на мене так, ніби я сказала найдурнішу на світі річ.

-Савінський вибачився?
-Ну ,якщо слово вибач, значить вибачитися, то так.
-Та він запав на тебе, Аліска ....
-Ліля! Що за маячня?!

Подруга схоплюється і підходить до вікна.

-Я серйозно. Такі, як Артур не приїжджають до гуртожитків і точно не вибачаються за те, що трахнули якесь дівчисько.
-Ти так добре знаєш який Артур?
-Ні, я його знаю погано. Але ти думаєш, що мільйонер буде просити вибачення у простої дівчини просто так? Хіба що....
-Що?
-Ти йому подобаєшся.
-Навіть якщо і так, то мені начхати...

Встаю з ліжка та йду розбирати сумку, яку мені зібрала мама.

-Стривай ...чи...
-Що?

На секунду піднімаю очі, але зустрівши пронизливий погляд, знову беруся за соління мами.

-Та він тобі теж подобається ... Та невже...?
-Ніхто мені не подобається.
-Ну ,ну...

У Лілі дзвонить телефон і я подумки дякую тому, хто говорить на тому кінці.

От вже придумала - подобається він мені. Та я не можу дивитися на цього чоловіка.

-Так ,так добре. Я готова. - сміється Ліля, говорячи по телефону.

Олег. Посміхаюся про себе і продовжую вибирати речі з сумки.

-Отже, ми не закінчили. Просто мені треба йти. Повернуся сьогодні, і ми продовжимо. - тараторить дівчина, викидаючи з шафи свої речі.
-Угу ...
Слава богу, бо вона б не відстала.
   ***
Через годину я вже встигла прийняти душ і приготувати вечерю, і сіла дивитись серіал. Ось тільки не слухала героїв на екрані.
Моя пам'ять повертала мене до сьогоднішньої зустрічі з Артуром.

Для чого він прийшов? 
Навіщо вибачився? 
Я чітко знала, що відчуваю до цієї людини злість і навіть ненависть. А зараз... Я злюсь. 
Так, я злюсь на нього... 
Але не ненавиджу. 
І це ще гірше, ніж раніше.

Як я буду працювати в його готелі?
Перетинатися з ним тепер мені не боляче, а скоріше соромно.
Мабуть, доведеться міняти місце практики.
Зітхаю та вимикаю комп'ютер.
***
Будильник продзвенів рівно о шостій.
Я вирішила сьогодні встати раніше. Подивившись на порожнє ліжко Лілі, я посміхнулася.

Прийнявши душ і поснідавши прямую до шафи. На вулиці тепло, світить сонце і я вирішую  одягнути сукню.

Ось тільки вибору у мене в сукнях замало... І тут мені на очі потрапляє сукня, яку ми з Лілею купили влітку, того року. 
Я її так і не одягла жодного разу.

Біла, бавовняна сукня - сарафан, на бретелях, трохи вище коліна. 
Відрізний ліф до талії, чудово підкреслює фігуру, декорований вишивкою. Спідниця у вигляді ярусів зі збиранням. Полотно легке та приємне на дотик.

Одягаю і кручусь перед дзеркалом.
Чому я його не одягала?
І відразу знаходжу відповідь на своє запитання. Матеріал настільки легкий, що на сонці просвічується. Особливо спідниця.
І вже дуже добре видно контури моєї фігури.
Мені треба переодягтися....
Підходжу до шафи, але чомусь згадую про те, що в готелі зустріну Артура і бажання залишитися в цьому вбранні стає сильнішим...

-Боже, про що я думаю...?

Відчиняю шафу, і тут у кімнату входить Ліля. Вона сканує мене з ніг до голови і посміхається.

-Нарешті ти його одягла... - хихикає дівчина.
-Я лише поміряла. Зараз переодягнуся.
-Ти з глузду з'їхала,? Так .... Все зрозуміло ....
Ліля підходить до мене та закриває перед моїм носом шафу.

-Воно ідеально на тобі сидить. І повір мені, жоден чоловік не пройде повз. Навіть твій Артур.
-Він не мій. - одразу обурююся.
-Це поки .... Хоча, я б не була така впевнена.

Так ,як Лілю переконати я не змогла, довелося йти в цій сукні.
Волосся зібрала у високий хвіст, а на ноги взула білі балетки.
І все б нічого, якби не увага хлопців дорогою... 
Звичайно, мене помічали і раніше, але такий надмірний інтерес приносить дискомфорт.