Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Дивлячись на широку спину чоловіка, якомога скоріше, здерла з себе вологу сорочку й натягнула сукню.

Руки все ще тряслися. Я помітила цю тінь одразу ж після того, як закляття розвіялось.

Дурепа! Воно не отримало свою жертву і тепер намагалося вбити мене!

І справді, на що я розраховувала? Магія на те і магія, щоб отримувати кров і чуже життя. З кожним днем тінь ставала все більшою і сильнішою, я відчувала її холодне дихання за спиною, тому і вирішила вклонитися первісному дракону, попросити про захист.

І захист не забарився! Та ще і який!

Якби він тільки знав! Певно, сам би мене придушив! Втім, повернися мені час назад, я б ні за що не використала це закляття. Хоч Черепус і сказав, що це справжня магія, та вбивати драконоборця я не хотіла.

Губи все ще горіли від поцілунку, а щоки й підборіддя саднили від колючої щетини.

Великий дракон! Та я зовсім глузд втратила! Перестала зв'язано мислити, як тільки його руки торкнулися моєї талії!

– Я готова, можеш повернутися. – проговорила тихо.

Драконоборець прискіпливо огледів мене з голови до ніг й криво всміхнувшись, сказав:

– У сорочці ти мені більше подобалась.

Мимоволі знов відчула, як жар заливає лице.

– Я думаю, мені потрібен новий одяг, чи не могли б ми піти до того селища, що є тут поблизу? Як воно називається? – змінив тему.

І що йому відповісти? Могли б, але ти не пройдеш?

– Це можна. Та трохи пізніше. Селище називається Ардес.

– Коли саме? – не відставав.

Я пішла вперед вузькою стежкою, відчуваючи важкі кроки чоловіка за своєю спиною.

– Базарні дні бувають два рази на тиждень, тож, через кілька днів. – відбрила.

Думати про те, як зможу пояснити йому, чому ліс його не випускає не хотілося. Та й звідки я знала чому?

Бурхлива енергія, що оточувала рудоволосого давила на мене. Хотілося бігти від нього, та водночас, хотілося зупинитися й спертися на широкі груди, дозволити сильним рукам оповити талію. Коли він держав мене у своїх обіймах, мені вперше за все життя не було страшно.

І це лякало.

Додому ми дійшли мовчки.

Більшу частину дня, кожен з нас був зайнятий своїми справами. Я місила тісто, дивлячись з вікна, як чоловік майструє нову ручку для відра.

Сильні м'язи перекочувалися під шкірою. Довгі тонкі пальці вправно тримали ніж.

Скільки часу ще в мене залишилося, доки ці пальці вчепляться мені у горлянку?

Глибоко вдихнула, не даючи паніці накрити мене бурхливою хвилею.

Щось придумаю.

Ввечері, як і завжди, пішла купатися до озера. Вдавлюючи маленькі каблуки чобітків у вологу землю, уявляла як придушу Черепуса, як тільки він з'явиться.

Хоча, що він міг вдіяти? Як нежить неініційованої відьми, він і допомогти мені не міг, хоч і бачив тінь, так само як і я.

Холодний з'явився у бурій траві перед озером.

– Де ти був? – спитала вигнувши брови.

– Намагався якось тобі допомогти, та зараз бачу, що ти і сама впоралася. Хоч на щось згодився цей незваний гість. – він трохи помовчав – Додому я більше не зможу попасти, вони закрилися Кривавою стіною.

Я витріщила очі на Черепуса.

– Що?!

– От і я так подумав, коли її побачив. Щось відбувається Даная, щось незрозуміле. Ще ніколи рада відьмаків не встановлювала Криваву стіну.

Я важко плюхнулася на траву.

Кривава стіна – це захист, проте, такий страшний, що навіть відьми не наважувалися використати це закляття, бо воно потребує величезних людських жертв і постійної кривавої данини.

Так, всі знали, що відьми вбивають, та не сто людей за раз!

– Ти ж знаєш, я міг літати додому тільки тому, що за Холодними ніхто не слідкує у Вічері – ми не загроза. Та цього разу, мене відкинуло ще на підльоті. Ти б бачила це криваве марево! Крики, агонія, роззявлені роти!

Я кивнула. Так, торкатися кривавої стіни не можна, замкнуті в її тенетах душі перетворюються фактично на енергетичних вампірів, висмоктують із жертви життя, буквально.

Утім, і близько до неї підходити теж не можна, вона створює навколо себе міражі. Втомлені путівники бачать прихисток, чоловіки – прекрасних жінок, діти – добру бабцю із цукерками. Кожен щось бачить, навіть, відьми й відьмаки. Різниця тільки в тому, що вони можуть побороти марево й побачити істину, а от прості люди – ні.

– Цікаво, навіщо це їм? – звернулася більше сама до себе.

– Не знаю, та вони вочевидь чогось бояться. – трухнув кістками Холодний –Можливо, цей виродок не просто так тут опинився. Я відчуваю, що щось змінюється, нутром чую.

Я тільки фиркнула.

– І хто ти думаєш він такий? Король всіх драконоборців?

– В них нема королів, Даная. В наших землях туманів королів взагалі нема.

Це правда. Е глави міст, селищ й ради. У Вічері – відьомська рада, у Драконячих горах – людська рада, що ж до драконоборців – я майже нічого не знала, та й мало хто з відьом знав. Ще б пак! Хто із власної волі буде пхатися до вбивць?

– Втім, дивно, що сам ліс не дає нам його позбутися вже два рази.

Я тільки знизила плечима, скидаючи з себе сукню.

– Він просить піти з ним до Ардесу.

– Навіщо?

– Одяг йому потрібен.

Черепус гучно пирхнув.

– Ага, тримай кишеню ширше! Думаю, він здогадується, що ти брешеш. Однак, не має змоги кудись піти. А може, це ще не спало йому на думку.

– Піти звідси?

– Так, якби він сам пішов, може б ліс його і випустив, для нас це б був ідеальний варіант.

– Чому? Він то, все одно вже знає, де ми живемо і з легкістю відшукає нашу хатку.

– Може й так, а може й ні. Можливо, Гримуар щось підкаже.

Я заперечно похитала головою.

– Ні, поки що з мене досить, я ледь не вмерла сьогодні вранці і повторення мені щось не дуже хочеться. До того ж, як ми дізнаємося, що він пішов?

– Це не така вже й проблема, я час від часу слідкую за ним. Він майже доходить до кордону із селищем. – проговорив Черепус задумливо – В будь-якому разі, наближається Ніч Вклоніння Предкам, сподіваюся, ти не забула?