Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon) "

Лера

Не знаю як я виглядаю збоку, але всередині мене переповнюють емоції. Навіщо він пішов за мною? Зараз станеться щось погане. Знову.

Випите шампанське підстьобує й мені хочеться зухвало відповідати цьому дурному хлопчику.

Хлопчик… А й сама недалеко пішла, навіщо знову вплутуюсь у цю дурну дитячу гру?

— Годі, Ароне! — свідомо не повертаюся до нього. Тупе бажання розізлили його — бере гору. — Йди звідси! Твоя супутниця нудьгує.

Супутниця. Це просто ходяче непорозуміння. Як йому не соромно з нею з'являтися на людях? Хоча… у кожного свій спосіб заробляти гроші, а щодо Арона, я зовсім не розумію, що в нього в голові й що їм рухає?

Звичайно ж, Арон нікуди не йде. У чорній дзеркальній гладі вікна, я спостерігаю як він наближається до мене. Здригаюсь, коли грубі долоні опускаються на мою талію і більше не ворушаться. Вбираю його торкання? Ні! Просто сподіваюся, що моя мовчазна байдужість розлютить його і він забереться до біса.

Але тіло грає проти мене. На шкірі з'являються зрадницькі мурашки, і я чую, як Арон задовільно хмикає.

— Тебе погано обслуговує твоя супутниця?

— Чого ти так причепилася до неї? — хрипко пролітає біля вуха, дряпаючи колючим підборіддям шкіру плеча. Зараз, коли я на високих підборах, ми практично одного зросту.

— Це огидно. Мене нудить від того, що ти був з нею, а тепер торкаєшся до мене. Прибери руки!

— Добре, я більше ні до кого не доторкнусь. Тільки до тебе…

— Ти знущаєшся з мене? — різко обертаюся й смикаюсь назад не чекаючи, що Арон настільки близько до мене. Його губи мало не торкаються моїх. — Тебе в залі чекає чудовий екземпляр. І за віком чудово підходить.

— В сенсі? — незрозуміло зводить брови на переніссі. — Вік тут до чого?

— Мені тридцять шість років, Ароне! Усі твої ігри я бачу наскрізь. Проходила.

Арон на секунду зависає, роздивляючись мене ніби вперше бачить. Мені стає ніяково від такої пильної уваги. Хочу піти звідси.

У кабінет Яніса я прийшла за своїми особистими речами, тому що збираюся піти звідси геть. Настав час це зробити.

Обходжу хлопця. Мені вдається зробити лише один нікчемний крок, тому що в наступну мить, Арон хапає мене за руку і боляче смикає на себе.

— Ні хріна ти не бачиш, Леро! — отруйні слова летять у мене, а потім його губи впиваються в мої.

Мучу йому губи. Намагаюся відштовхнути від себе цього нахабника. Що він собі дозволяє? Скільки можна так відверто вдиратися в мій особистий простір?

Арон заплутується пальцями в моєму волоссі й збирає його в кулак. Утримує мене, не дозволяючи відвернутися.

— Щось мені підказує, що ти ні хріна і не розумієш, — усувається від мене, дозволяючи жадібно ковтнути повітря. — Хочеш, я за п'ять секунд розкладу твоє убоге життя по поличках, хоча ні, — прижмурюється. — Краще я покажу чого ти всі роки позбавляла себе...

— Ароне, — шиплю, — прибери з мене свої руки!

Його вільна рука збирає в гармошку низ мого плаття. Пальці боляче впиваються в оголене стегно.

— Я чогось не зрозумів. Ти дійсно хотіла відлякати мене різницею у віці? Так ось твоя проблема не в цьому. Твоя проблема у тому, що ти мертва оболонка. Красива до одуру, але мертва. Щось тебе зламало, і це не смерть твого ненаглядного депутата. Тут щось інше. — Замовкає. Опускає погляд на мої губи, а його неслухняні пальці охоплюють мою сідницю. — Мені здається, що я можу виправити ситуацію.

— А чи не багато ти береш на себе, хлопче?

Я миттєво шкодую про сказане. У чорних очах Арона розпалюється справжнє полум'я і якби він міг закрити мені рота, він би обов'язково це зробив. Натомість з його губ злітає грубе «Сука» і я більше не відчуваю «ґрунт» під ногами. Він нахабно підіймає мене на руки і, як якусь лялькову ляльку, закидає на плече.

— Стій! Відпусти мене! Куди ти мене несеш? — верещу, зриваючи голос.

— Далі від свідків! — гарчить у відповідь він.

В ігровому залі, в присутності людей Арон поводиться трохи скромніше. Мертвою хваткою вчепившись у мою руку, тягне до виходу. Дорогою ловлю кілька зацікавлених поглядів, які помітили нас і намагаюся знайти очима Яніса, щоб той хоч якось вплинув на цю ситуацію.

— Спробуй хоч слово вимовити! — застерігає Арон, виштовхуючи мене з зали.

— Куди ти мене ведеш? Там залишились мої речі! — протестую я, намагаючись зупинити цю величезну машину під назвою Арон Адаміді.

Ми виходимо надвір і мене починає трясти від холоду. Хлопець прискорює крок, і за мить ми опиняємось біля його позашляховика. Безцеремонно заштовхавши мене в салон, зачиняє двері. Чую клацання блокування.

Арон кудись іде, залишаючи мене одну. Невже далі святкувати пішов, а мене тут залишив, щоб я не мозолила йому очі?

Оглядаю салон та бачу його шкіряну куртку. Вдягаю її на себе. Холодний одяг змушує ще більше тремтіти, але за хвилину стає тепліше, а за дві я знову бачу чорний силует Арона. Він іде сам, у його руках мої речі.

Коли хлопець сідає за кермо, кидаючи мої речі на заднє сидіння, я продовжую грати в мовчанку і відвертаюся з вікна.

Він заводить мотор і ми кудись їдемо. Їдемо на великій швидкості. Вирішаю пристебнутись. Нічне місто зустрічає нас порожніми дорогами та зеленими світлофорами. Наче на зло. Знущаючись.

— Куди ми їдемо?

Відповісти Арону не виходить, тому що він відволікається на телефонний дзвінок. Уважно глянувши на екран, він невдоволено пирхає й відключає телефон. Відкидає його назад.

— Куди ми їдемо, Ароне?

Він мовчить. Пальці сильніше впиваються в обшивку керма.

В результаті ми опиняємось на пустій ділянці, недалеко від межі міста. Далі він зацікавлених поглядів, де можна творити все, що завгодно. Мене це починає лякати.

Арон глушить мотор і дивиться перед собою. Вагається. Щось зважує. Я непомітно намагаюся спробувати втекти звідси, тягнуся до ручки. Марно клацнувши, звичайно вона не відчиняє двері.

Арон повільно повертає голову і дивиться на мене. Від цього погляду хочеться розчинитися, але виходить лише ще сильніше втиснутися в сидіння.