Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Корсаков рятує мене від страху висоти. І чого взагалі полізла сюди? 

– Не дивись вниз. Думай про щось хороше, – шепоче десь біля мого вуха.

– Про що, наприклад? – питаю, прикривши очі.

– Ти мене питаєш? – хмикає. – Хіба у твоєму житті нічого хорошого не було? 

Було. Напевно. Але зараз у голові жодної нормальної думки. Подумки називаю себе ідіоткою та обіцяю більше ніколи не робити нічого подібного. І це ми ще до самого верху не доїхали.

– Я краще ось так проведу це коло. Можна? – піднімаю погляд на Артура, і він усміхається.

– Мої обійми тебе заспокоюють? – його запитання робить мою шкіру кольором як стиглий помідор. Ну зате не бліда більше… 

– Є трохи, – киваю. – Не відпускай мене, добре?

– Як скажеш, – киває, і я… йому вірю. 

Так і переміщуємося до центру найвищої точки, а коли досягаємо її, обійми Артура стають ще міцнішими. Я навіть про страх на деякий час забуваю. Просто ловлю себе на думці, що так добре та спокійно мені давно не було.

– Ми практично приїхали, – говорить Надя, і Артур мене відпускає. Сідаю рівно, пригладжую рукою волосся і не дивлюсь на Корсакова. Просто збентеження ніяк не минає. Я ж нянька його доньки, а таке відчуття, що на деякий час Артур взяв на себе мої обов'язки й няньчився зі мною. 

Коли торкаюсь ногами землі, видихаю з полегшенням. Надя бере мою руку у свою, і ми йдемо до виходу з парку. Досить з мене цих катань на сьогодні. Ще одні гірки чекають на мене завтра – під час одруження Арсена та Ніни. 

– Тримай! – Артур наздоганяє мене вже біля автомобіля і передає пляшку з водою. – Сподіваюсь, тобі вже краще.

– Набагато, – кажу. – Дякую тобі.

Дорога до будинку батьків Артура займає хвилин двадцять. Надя засинає у мене на плечі, а я все ніяк не можу викинути з голови той момент, коли Артур пригортав мене до себе.

Він хороша людина. Я більше не сумніваюсь у цьому. Просто обставини так склалися і багато випробувань випало на його долю. 

– Я занесу її в кімнату, – говорить Артур, коли автомобіль зупиняється на території маєтку. Він піднімає Надю на руки та несе всередину. Я ж поспішаю за ним, щоб вчасно відчинити двері. 

– Артуре, нам треба поговорити! – з вітальні виходить Марія, і за виразом її обличчя можна зрозуміти, що братик уже встиг нажалітися. 

– Віднесу Надю в кімнату і повернусь, – стримано відповідає Корсаков. 

Чесно кажучи, я не хочу, щоб ця розмова відбулася. Просто не розумію, чого добивається ця жінка. Як можна одного сина любити більше, ніж іншого?! 

– Може, тобі не варто туди йти? – питаю, коли Артур обережно кладе Надю на ліжко, цілує в чоло і збирається залишити кімнату. 

– Це всього лише розмова з мамою, Катю, – він усміхається, а от мені зовсім не смішно. 

– Я розумію, але… – і як пояснити, що я хвилююсь за його внутрішній стан? Після цієї розмови він може розізлитися чи замкнутися у собі. 

– Усе буде добре, – Артур торкається долонею мого обличчя, а я завмираю, як вкопана. Просто його дотик такий приємний… Несподівано приємний. – Не хвилюйся. Відпочивай. Завтра важкий день. 

Артур забирає руку, а у мене таке відчуття, що зник маленький промінчик світла. Хочу ще, але двері зачиняються перед моїм носом і залишається тільки видихнути.

Розумію, що треба чимось зайнятися, а то так і збожеволіти недовго. Не хочу думати про те, чого мене так хвилює Артур Корсаков. Це ж не просто хвилювання за власного роботодавця. Тут щось значно більше. 

Вирішую сходити в душ, оскільки заснути не виходить. Хвилин двадцять проводжу у ванній кімнаті й, одягнувши шорти з футболкою, повертаюсь до Наді, яка міцно спить. 

Минуло більше як пів години з того моменту, як Артур пішов на розмову з мамою. Цікаво, вона вже закінчилася? 

Вимірюю кроками кімнату і заламую руки. Ні, я точно збожеволіла, якщо не можу знайти собі місця. Розумію, що так діла не буде, і вирішую піти до Артура сама. А що? Краще піти та запитати, як усе минуло, ніж мучити себе непотрібними думками всю ніч.

Його кімната поряд з нашою, тому один крок – і я під дверима Корсакова. Не даю собі можливості подумати, чи правильно роблю, і стукаю кілька разів. Нічого не відбувається, і я розумію, що його в кімнаті немає. Збираюсь піти, але двері різко відчиняються, і мій погляд впирається у торс Артура. Опускаюсь нижче і бачу рушник на стегнах. Здається, хтось тільки з душу… 

– Катю, ти чого тут? – здивовано питає Корсаков, а я не можу і слова вимовити. Піднімаю погляд на його обличчя, мокре темне волосся, що спадає на очі, і втрачаю зв'язок з реальністю. 

Я, звісно, знала, що Артур гарний чоловік, але тепер розумію, що трохи зменшила його гідності. Артур – ну дуже гарний чоловік. І тіло у нього… неймовірне просто!